Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
— То подивись на мої,— відказувала Скарлет з безжальною посмішкою, простягаючи до сестри загрублі долоні в саднах і подряпинах.
— Я вважаю, це просто гидко, що ти так розмовляєш з малою та й зі мною! — вигукнула Сьюлін.— Ти все це брешеш, щоб залякати нас. Мама не дозволила б тобі розмовляти таким тоном! Скіпати скіпки — це ж тільки подумати!
Сьюлін дивилася на старшу сестру з безсилою ненавистю, бувши певна, що Скарлет говорить їм це, аби дужче допекти. Сьюлін мало не вмерла, вона втратила матір і була самітна й перелякана, і хотіла, щоб її хтось пожалів і приголубив. А Скарлет замість цього ставала щодня у них над ліжком і з якимось новим гидотним поблиском у ледь розкосих зелених очах приглядалась, як здоров’я сестер кращає, і починала розводитись — мовляв, вони мають прибирати постіль, готувати їжу, носити воду відрами, скіпати скіпки. І вигляд у неї був такий, наче її дуже тішило доводити до їхнього відома всі ці відворотні речі.
А Скарлет це й справді тішило. Вона наганяла страху на негрів і допікала сестрам не лише тому, що була надміру заклопотана, втомлена й замотиличена, щоб думати про якісь там ніжності, а й тому, що це допомагало забувати про розчарування, яке тяжіло їй на серці, адже все те, чого мати навчала її про життя, виявилося безвартісним.
Все, що вона дізналася від матері, стало тепер зовсім ні до чого, і душу Скарлет пойняли біль і розгубленість. Їй не спадало на думку, що Еллен не могла передбачити краху тієї цивілізації, в якій вона вирощувала своїх дочок, не могла провидіти, що зникне вся та суспільна верства, в якій мали вони жити. Скарлет не спадало на думку, що Еллен, навчаючи її бути лагідною і зичливою, чемною і доброю, скромною і правдивою, керувалася розміреним плином свого власного життя, небагатого на події, і не припускала, щоб у її дівчат воно склалося інакше. «У житті добре ведеться саме тим жінкам, які дотримуються цієї науки»,— казала Еллен.
У розпачі Скарлет думала: «Ніщо, ну геть ніщо, чого вона мене навчала, не може стати мені в пригоді! Яка користь з доброти? І для чого мені вихованість? Краще, якби я навчилася орати або збирати бавовну, як негри. Ох мамо, твоя наука нічого не варта!»
Вона не задумувалась над тим, що впорядкований світ Еллен відійшов у минуле і його заступив інший світ, в якого свої суворі закони, інакші мірила й вартості. Вона тільки одне бачила — чи то здавалось їй, наче бачить,— що материна наука виявилася ні до чого, отож чимшвидше сама змінювалась, аби вистояти супроти цього нового світу, до якого її не було підготовлено.
Тільки її ставлення до Тари лишилося незмінним. Хоч би яка втомлена верталась вона через поля, щоразу, коли на видноті з’являвся приземкуватий білий будинок, на серці в неї ставало мило й радісно, що ось це її рідна домівка. Щоразу, коли вона дивилася з вікна на зелені луки, й червоні поля, і високий густий ліс над болотом, душу її переповнювало відчуття краси. Любов Скарлет до цих ясно-червоних горбів з положистими схилами, до цієї прегарної землі, червінь якої то густа, як кров, то багряна, а то тьмянувата, мов цегла, чи й пурпурова, до землі, на якій росте диво зелених кущів, зоріючи білими пухнастими клубочками,— ця любов була єдиним почуттям Скарлет, що не зазнало змін. Ніде на цілому світі не було землі такої, як ця.
Коли вона дивилася на Тару, то починала розуміти, чому виникають війни. Рет помилявся, кажучи, що люди борються за гроші. Ні, вони борються за хвилясті ниви, легенько розорані плугом, за зелені луки, де щетиниться отава, за тихоплинні жовті річки й білі будинки, де так прохолодно в затінку мага олій. Лише за це й варто було боротися — за червону землю, що належить їм і належатиме їхнім синам, за червону землю, яка роститиме бавовну для їхніх синів і синів їхніх синів.
Витолочена земля Тари — це тільки й лишилося їй тепер, коли не стало ні матері, ні Ешлі, коли Джералд здитинів від переживань, коли гроші, й негри, і певність у житті — все за одну ніч здиміло. Наче з якогось іншого світу пригадалась їй розмова з батьком про землю, і її здивувало, як вона могла бути така наївна й нетямуща, щоб не зрозуміти його слів про те, що земля — це єдина річ на світі, за яку варто боротись.
«Таж це єдина річ на світі, тривкіша за всіх нас... А для кожного, у кому бодай краплина ірландської крові, земля, на якій він живе — наче рідна матір... Це єдине, заради чого варто працювати, за що варто боротись, за що варто й померти!»
За Тару й справді варто було боротись, і вона кинулася в цю боротьбу без найменших вагань. Тари ніхто в неї не відбере. Ніхто не змусить ні її саму, ні її близьких здатися на ласку родичів. Вона не віддасть Тару, навіть якщо для цього доведеться стати на смертний бій усім до одного, хто живе на цій землі.