Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Підвівшись нарешті і ще раз кинувши погляд на чорні руїни Дванадцяти Дубів, вона високо піднесла голову, але з обличчя в неї зник вираз, що промовляв про її молодість, і вроду, і душевну ніжність,— зник назавжди. Що минуло, те минуле. Хто помер, той мертвий. Розкоші безтурботних днів лишилися позаду, їх ніколи не вернути. І, перекидаючи через руку тяжкий козуб, Скарлет подумки взяла на себе й відповідальність за власну долю.
Минулому нема вороття, отож вона піде вперед.
Жінки Півдня ще добрі півсторіччя оглядатимуться назад з незмінною гіркотою в очах, воскрешаючи в пам’яті те минуле і тих людей, які не вернуться, роз’ятрюючи в собі спогади, що завдають марного болю, хоча й допомагають з гордістю терпіти знегоди. Але Скарлет ніколи не оглянеться назад.
Вона подивилась на почорнілий підмурівок, і восстаннє постали перед нею Дванадцять Дубів такими, як колись: багатий і гордовитий дім, символ високого стану й цілого способу життя. А тоді рушила зворотною дорогою до Тари, згинаючись під повним козубом.
Голод знову озвався в її порожньому шлунку, і вона сказала вголос:
— Бог мені свідок, Бог мені свідок, що янкі ніколи мене не зломлять. Я пройду через усе це, і коли війна скінчиться, більш ніколи в житті не голодуватиму. Ні я, ні мої близькі. Навіть перед крадіжкою чи й убивством я не зупинюся. Бог мені свідок, але більш ніколи в житті я не голодуватиму.
У подальші дні Тара могла зійти за безлюдний острів Робінзона Крузо — така там тиша залягла й така відірвана була садиба від усього світу. І хоча світ розкинувся лише за кілька миль звідси, здавалося, що незмірна просторінь збурунених морських хвиль відокремлює Тару від Джонсборо, й Фейєтвілла, й Лавджоя, ба навіть від сусідніх плантацій. Коли подох старий кінь, у них не стало єдиного їхнього засобу сполучення, і ніхто не мав ні часу, ні сили долати пішки втомливі червоні милі дороги.
Часом у ці дні, сповнені виснажливої праці, розпачливих зусиль задля сякого-такого харчу й нескінченного догляду за трьома недужими дівчатами, Скарлет несамохіть напружувала слух, чи не почуються знайомі звуки: дзвінкий сміх негренят поміж хатин, порипування возів, що вертаються з поля, лункий скач Джералдового огиря через вигін, шурхіт коліс, коли екіпажі під’їжджають алеєю, і веселі голоси сусідів, що заглядають ополудні погомоніти. Але даремно прислухалася вона. Дорога лежала безлюдна й порожня, і ніколи ані хмаринка рудої куряви не здіймалась над нею, звістуючи наближення гостей. Тара була островом серед моря зелених хвилястих пагорбів і червоних полів.
Десь там був світ і були люди, які мали що їсти й могли безпечно спати під власним дахом. Десь там дівчата у тричі перекроєних старих сукнях безжурно фліртували й наспівували «Коли ця війна скінчиться», як і вона сама ще кілька тижнів тому. Десь там точилися бої, і гухкали гармати, і палали міста, і помирали солдати у шпиталях, просяклих нудотно-солодкавим смородом. Десь там босонога армія в брудній домотканій одежі марширувала, воювала, спала покотом, голодна й спроневірена. І десь там зелені пагорби Джорджії посиніли від уніформ янкі, вгодованих янкі на гладких від кукурудзи конях.
Війна й уся решта світу були ген поза Тарою. А тут війна й весь світ не існували, крім як у згадках, що їх треба було відганяти, коли вони надто вже обсідали когось у хвилину знемоги. Зовнішній світ відступав перед потребами порожнього чи напівпорожнього шлунка, і життя зводилося до двох споріднених помислів: про їжу та про те, як її здобути.
Їжа! Їжа! Чому шлунок має тривкішу пам’ять, ніж серце? Скарлет могла приборкати душевний біль, але перед шлунком була безсила, і кожного ранку, щойно прокинувшись і лежачи клубочком, поки ще війна й голод не оживали у свідомості, в напівдрімоті дожидала, що от-от запахне їй смаженою грудинкою та свіженькими булочками. І кожного ранку, сильніше вдихнувши, відчувала запах тієї реальної їжі, яка була перед нею, і вже пробуджувалася насправді.
На столі у Тарі тепер бували яблука, ямс, арахіс і молоко, але навіть цієї невибагливої їжі ніколи вони не мали вдостачу. І коли вона дивилась на ті самі харчі по три рази на день, пам’ять її мимохіть переносилася до давніх днів, до тих наїдків, що ширили такі звабливі пахощі з освітленого свічками столу.
Як безтурботно вони ставилися тоді до їжі, які були марнотратні! Булочки, кукурудзяні перепічки, різне печиво й вафлі, що опливають маслом,— усе це тільки на один захід. Шинка по цей кінець столу, а смажені курчата по той, тушкована капуста в горнятку, щедро залита приправами, які аж вилискували від жиру, гори квасолі на розмальованих тарелях, смажені кабачки, тушкована окра, морква під сметанним соусом, таким густим, що хоч ножем його край. І три десерти кожному на свій смак: шоколадний листковий пиріг, ванільне бланманже й торт з вершковим кремом. На згадку про всі ці лагомини очі Скарлет застувала сльоза, якої не могли викликати в неї ні видовище війни, ні видовище смерті, а з пустого шлунка, через який вічно смоктало під грудьми, підступала до горла нудота. Бо той апетит, над відсутністю якого все колись бідкалася Мамка, природний апетит дев’ятнадцятирічної дівчини, тепер подужчав учетверо від тяжкої повсякденної пращ, зовсім для неї не звичної.