Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Син владигорського сотника?

— Так є, ваше вельможносте… Вас цікавлять малювання мого діда?

— Власне, — сказав Вогнедан, — мене цікавить лише одне малювання. «Нелюді». Не знаєте, кому його продали?

Принц сам не знав, чому він задав це питання. Може тому, що пан Рімін обізвав дивних якраз нелюдями і звірюками.

— О, ця картина, — сказав онук художника, — вона… вражає. Вона була серед тих робіт, які купив князь Чорногори, для того, щоб дідо міг добудувати дім у нашому маєтку Вовче Лігво. Дідо був гордим, і ніколи б не взяв позички… Пан Влад… Я був тоді дитям, але пам’ятаю… Коли він зняв обгортку з цієї картини, то побілів, як стіна хати. Але він її не продавав… Наш пан Влад теж є гордим шаленцем — продати цю річ для нього означало визнати, що ішторнійці тоді зламали його. Картину вкрадено, ваша вельможносте… Не так і давно — у позаминулому році.

— Але в описі написано — «куплена невідомим», — мовив Вогнедан здивовано.

— Пан Влад, — мовив чорногорець ледь докірливо, — не бажав визнати, що у Високому Замку є злодій… Хоча мій батько, єдиний, кому його вельможність оповів про втрату картини, наполягав на тому, щоб провести розслідування… Прошу вашу вельможність…

За розмовою вони пройшли вже два дворики і нині знаходилися в садочку, в який виходили вікна покоїв Повелителя. Вовчур провів Вогнедана до знайомої тому альтанки і відкланявся.

Правитель був ще в парадних шатах. Камінь корони миготів притлумленим світлом, кидаючи химерні відблиски на втомлене лице Святослава.

— Ну що, синку? — спитав Повелитель, вказуючи Вогнедану на його звичне місце, — як тобі посланники?

— Могло бути й гірше, — ледь всміхнувся Вогнедан, — принаймні вони були одягнені…

— Тобто ми маємо вознести Богам хвалу за те, що мусимо вести перемовини не з голими, а з одягненими дикунами? — сказав Святослав занадто серйозно, — я не можу навіть висварити своїх вельмож за те, що вони потиху хихотіли, бо їм довелося терпіти отой сморід… Синку, як ти витримав…

— Це було не найжахливіше, — сказав юнак, — найбільше смерділи їхні розмови.

— Мені вже доповідали, — мовив Повелитель з несмаком, — пан воєвода Рімін опісля бенкету запитав через товмача у князя Вартислава, котрий трапився йому на дорозі під руку з пані Руженою, чи вчить він свою жінку…

— Вчить?

— Тобто б’є… Різками. На що Вартислав чемно відповів, що має три жони, і на їхнє навчання у нього не вистачає часу.

— Воєвода вдовольнився? — хмикнув Вогнедан.

— Сказав, що мати трьох жінок є блудом і розпустою. А потім запитав, скільки у Вартислава душ…

— Скільки — чого?

— Рабів, — пояснив коротко правитель, — вірніше, це якийсь особливий різновид невільників, котрі працюють на землі, мають хати, родини, але в той самий час є власністю свого пана. Наш товмач, пан Лисичко, швиденько підрахував орендарів Ведангу і назвав таку кількість люду, що у моанця відвисла щелепа.