![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Наша знать, — мовив, — неначе діти… Ці люди не смішні — вони жахливі. У них зовсім нема відчуття краси і гармонії, а досвід життя у людському світі говорить про те, що відсутність подібного відчуття часто замінюється бажанням знищити те, чого варвар не розуміє… Їх дратуватимуть наші картини і наші храми… Їхній слух різатиме наша музика… Вони зненавидять нас за те, що ніколи не досягнуть того розуміння гармонії світу, на яке здатен найзвичайнісінький ельберійський селянин. І їм захочеться спалити наші гради, взамін набудувати брудних хлівів, які вони звуть містами, селян у гаптованому вбранні перетворити на рабів у лахмітті, а нас… Готуйте меча, мій принце — Північна Імперія колись стане вашою судьбою…
— Не говоріть про це, — мовив Вогнедан, — я маю на увазі те, що батько може піти, зоставивши мене самого…
— Святослав дивиться на життя тверезими очима, — мовив князь Ведангу, — і він не терпить недомовок в таких речах… Повелитель триматиметься, доки не вичерпає всю життєву снагу свого змученого тіла. Бо він любить вас… О, тихше… Воїслав веде їх сюди… Сподіваюся, що варвари не настільки проникливі, аби зрозуміти вираз облич наших шляхтичів.
Шляхта розступилася, утворюючи прохід… Почулися чіткі кроки воїнів супроводу… До зали увійшов Воїслав, за ним попарно гридні з Ведангу та Данаділу. Далі йшов худенький юнак, котрий аж губився в свойому кожусі Його гостроверха шапка була прикрашена зверху величеньким рубіном. За ним перевалювався воєвода Рімін та ще кілька бородатих осіб. Замикали похід гридні Квітанської, Зелемінської та Чорногорської варти палацу.
— О, ці панове, — мовив хтось за спиною у Вогнедана, — запах іде попереду послів…
Дійсно, разом з посланництвом у прохолодну, незважаючи на літній день, залу, вповзла неймовірна суміш запахів людського та кінського поту, брудної одежі, шкіри, вовни та ще чогось, зовсім непередаваного. Пані Ружена Ведангська, котра і досі стояла біля вікна, ніби випадково штовхнула раму. Повіяло вітерцем.
Воїслав вивів варту наперед. Тепер воїни стояли двома шерегами обабіч порожнього крісла правителя.
Знову проспівав срібний ріжок… І до зали увійшов Святослав.
Вогнедан ледве утримав непрохані сльози… Його батько був нині уособленням сили… Юнак дуже зрідка бачив Повелителя в парадних шатах. І майже ніколи — в Короні Ельберу, створеній в давні часи дивними майстрами для сина Дани і Властимила. Вона була, та корона, з того ж металу, що і шлюбний перстень на Вогнедановій руці. Світлий обруч, п’ять променів над чолом — ознака єдності п’яти провінцій… І синій, сяючий камінь, схожий на сапфір. Але то був не сапфір — камінь був родом з Еллону, і починав світитись м’яким сяйвом, коли корона прикрашала гідне чоло. Перекази говорили, що того, хто вдягне її не по праву, корона могла і вбити. Перевіряти це ніхто не перевіряв, але хіба заборониш добрим людям і дивним плескати язиками.
Меч біля батькового поясу… Меч в чорних з золотом піхвах… Вогнедан знав, що по лезу в’ється напис еллонськими знаками та ельберійськими рунами — «Державний»… Володар меча й корони… Його красивий татко… Спокій і гідність… Накидка з данадільського шовку… Блакитний шовк, гаптований золотом… Така ж сорочка… Світло каменя корони творить дивні переливи на одежі…
Повелитель поволі опускається в крісло… І так само поволі схиляється зала чи-то в уклоні, чи то в танцювальному русі… Легенько остовпілі посли нарешті теж схиляються в чудному поясному уклоні.. Всі, окрім юнака в шапці з рубіном. Навіть воєвода Рімін — і той віддав уклін, пирхаючи від натуги.
Святослав очікує. Зрештою воєвода Рімін виступає наперед. Атож, «вуста Імператора»… І де вони, на отій Півночі, набралися подібних титулів? Напевне — з лугербських книг, адже Лугерба колись теж звалася Імперією, і сягала від Белату до Небесних гір, аж поки не розсипалася, мов карткова хатинка.
- Імператор Великої Моанії, - мовить Рімін гучним басом, — покровитель усіх земель Імперії: Шанії, Ваани, Анкери, Неззу, Гесути, Грелли, Гросати, Моозу…
Вогнедан вже достатньо розуміє пана воєводу… З-за широкої спини моанця літній чоловічок, якого Вогнедан навіть і не примітив спочатку, і який єдиний серед послів вбраний не в кожух і парчу, а в якусь вовняну свитину, різким верескливим голосом починає перекладати. Це, мабуть, і є отой Хельм Тенп, колишній раб з Гесути, а нині — товмач посланництва. Ні, здається він родом з Гросати… Юнак попереду, напевне принц Літон Чоррін, стоїть, наче вритий, і навіть не змигне… Піт котиться йому з-під шапки… От бідолаха…