Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Чи любила Теофіла? Чесно кажучи, сама не знала цього. Не знала іншої любові, крім почуття до Безбородька. Тому не могла порівняти, не могла знати ступінь напруги того почуття.
Одне знала напевно: ніколи не могла б погодитись з тим, аби він одружився з ким іншим.
Чимало пліток ходило в містечку довкола цього кохання, чимало людського здивування, чимало заздрощів, чимало було витрачено енергії, аби зліпити чи розбити цей інтерес, аби Катерина на хвилину могла припустити можливість невдачі.
Якийсь час Катерина перебувала в забутті. Згодом, врівноважившись, зрозуміла, що її вінчання з Теофілом якщо взагалі і має колись статись, то тільки тепер, згарячу, коли він горить до неї і коли… матеріальний стан родини можна ще маскувати деякою невпорядкованістю спадкових справ…
Зітхнула виразно і вже сама притулилась до нареченого.
— Якби ти того хотіла… так я… — прошепотів, лоскочучи вустами її шию, — то ми… могли б навіть тепер повінчатись.
Катерина удала велике здивування, навіть відсахнулась од нього:
— Тепер? Та ми ж у важкій жалобі… Ти не забувай, що татко був священик, і то ще й канонік…
Побачила, як нахмурився, і, до нестями щаслива, що вона так важить для нього, поспішила додати:
— Добре… я поговорю з мамою… Щоб тільки не було зайвих пліток з цього приводу…
Замість відповіді міцніше притис її до грудей.
— Плітки? — засміявся. — Могли б пошкодити панні Катрусі Річинській, але пані докторовій Безбородько не вдіють вони нічого…
Для розмови з Оленою Катерина вибрала годину на цвинтарі, при могилі батька.
— Мама знає, Філько хотів би вже повінчатись…
Навмисно відразу ж приступила до справи, щоб тим звичайнішою здавалась вона.
Олена спочатку не второпала, а схопивши суть сказаного, почервоніла.
Маючи на думці інше, вголос сказала:
— Це не любов. Любов повинна бути терпеливою і вміти чекати.
І водночас подумала про Ореста Білинського й себе. Якби тоді хто навчив її чекати… якби…
Катерина подивилась на маму з неприязним співчуттям. Не зневага навіть, а просто якась ще не усвідомлена огидливість накопичувалась у Катерини до цієї незрілої, до смішного наївної людини, що дарувала їй життя.
— Мама знає тільки таку любов, яка була тому тридцять літ. Тепер чоловіки інакше дивляться на ці справи. І якщо мама хоче, щоб Філько оженився зі мною, то мама повинна сприяти нам всіма засобами.
Олена підвела здивовані, справді смішні очі.
— А що я маю хотіти? Я? — була прикро вражена таким докором. — Я? Я не думаю, — махнула рукою у повітрі, — жодної з вас намовляти чи відраджувати занадто… Це справа кожної з вас. Коби тільки не так швидко оце заміжжя… Але, богу дякувати, маєш уже багато за двадцять… Скільки часу вже любитесь… Ти сама вибрала його… Покійний татко хотів цього зв'язку, то що мені може залежати на тому? Ні, я присягла собі, як от тобі кажу, що жодну з вас занадто намовляти чи відмовляти не буду. Ідіть за голосом серця, щоб потім… колись… Але все ж таки належить додержати якоїсь форми… Я не знаю, що скаже на це довколишнє священство, якщо дізнається, що ти за три місяці по смерті татка стала під вінець. Я іно це одне застереження маю…
Олена сиділа на ослоні біля гробівниці, задивлена у зеленаву синь, очищена і жертовна. Дивувалась лише, що рідна дитина не розуміє її.
Катерина хвилину придивлялась до матері з лихою цікавістю. Потім стало їй смішно. Просто смішно.
Олена, ображена, ворухнулася на ослоні. Тоді Катерина сіла й собі поруч. Олена схопилась, начеб піти. Дочка безцеремонно притримала її за руку:
— Хай мама не йде. Мені треба поговорити з мамою… зовсім відверто. Дома не можна цього робити хоч би з огляду на Мариню…
— То добре, — погодилась Олена, але по ній було видно, як приголомшила її звістка дочки.
Катерина злагідніла.
— Мусимо, мамо, заглянути правді у вічі, і на це нема ради. Це неприємні справи, тим більше для мами, що з такими речами ціле життя не мала нічого спільного. Але так мусить бути.
Дві великі сльозинки покотились по Олениному обличчі. Плакала за Аркадієм.
Якби він жив, то, напевно, захистив би її тепер перед цим нападом. Ціле життя оберігав і захищав її, як квітку в оранжереї, лише вона не вміла цінити того.
Олена витерла очі білою хустиною з чорними, жалобними беріжками.
— Слухаю тебе, Катрусю…
Катерина пересіла, щоб мати Олену перед собою.
— Нам, мамо, нема чого в цюцюбабку бавитись. Ми заборгувались по вуха, і єдиний для нас вихід, єдиний рятунок — це моє подружжя з Фільком.