Твори в 4-х томах. Том 3

— Ще чарочку карпано, — запропонував він.

— Дозвольте відмовитись. У мене ж виразка.

— Авжеж, авжеж. Гей, Джорджо, чи як вас там! Іще чарку сухого мартіні. Secco, molto secco е doppio[165].

«Руйнувати чарівні замки — не моє ремесло, — думав він. — Моє ремесло — вбивати озброєних солдатів. Чарівний замок мусить перетворитися на фортецю, щоб я став його нищити. Але ж ми вбивали не тільки озброєних солдатів. Годі, руйнівнику замків, замовкни!»

— Gran Maestro, — озвався він. — Ви й далі Gran Maestro, і під три чорти всіх отих кондотьєрів.

— Вони давно вже там, Найдостойніший.

— Атож, — відказав полковник.

Та чарівний замок все-таки завалився.

— Побачимося за вечерею, — сказав полковник. — Що там у вас є добренького?

— Все, що хочте, а чого нема, дістанемо.

— Свіжа спаржа знайдеться?

— Ви ж знаєте, що для неї ще зарано. Її привозять у квітні, з Бассано.

— Гаразд, — сказав полковник. — Тоді придумайте що-небудь самі. Я їстиму все, що подадуть.

— Ви будете самі?

— Ні, нас двоє. Коли зачиняється ваше бістро?

— Обід вам подадуть, хоч коли б ви прийшли.

— Я прийду вчасно, — сказав полковник. — До побачення, Gran Maestro, — він усміхнувся й простяг Gran Maestro скалічену руку.

— До побачення, Найдостойніший, — відказав Gran Maestro, І чарівний замок постав знову, неначе й не був зруйнований.

Та все ж чогось бракувало, і полковник відчував це; він подумав: «І чом я такий виродок, чому не можу зректися отого клятого військового ремесла і бути лагідним та добрим, яким мені хочеться бути.

Я завжди намагаюсь бути справедливим, але я простак і нечема, і справа не лише в тому, що я ні перед ким не хочу плазувати і це служить мені захистом проти начальства й проти всього світу. Жити лишилося небагато, і слід би бути ввічливішим, слід би загнуздати свій норов. Спробую-но сьогодні ввечері. Так, але з ким і де? — подумав він. — Господи, хоч би мені втриматися!»

— Джорджо! — гукнув він барменові. Лице у Джорджо було бліде, як у хворого на проказу, але без гуль та сріблястої осуги.

Джорджо не дуже любив полковника, а може, він просто був родом з П'ємонта і взагалі нікого не любив, — хіба ж можна вимагати цього від холодних людей з прикордонної області? Тамтешні люди недовірливі, полковник це знав, він не сподівався від людей того, чого вони не можуть дати.

— Джорджо, — сказав він блідому барменові,— будь ласка, запишіть усе на мене.

Він вийшов з бару своєю звичною ходою, ступаючи трохи твердіше, ніж треба, і пам'ятаючи про свій добрий намір поводитись люб'язно, скромно і доброзичливо, чемно привітався зі своїм приятелем швейцаром та з помічником управителя, що вмів розмовляти мовою суахілі, бо відбував полон у Кенії; це був дуже приязний чоловік, молодий, життєрадісний і гарний з лиця. І хоч він іще не був членом Ордену, проте вже зазнав у житті немало горя.

— А де ж пан управитель? — спитав полковник. — Де мій приятель?

— Його нема, — відповів помічник. — Звичайно, в цю хвилину, — додав він.