Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Як ви гадаєте, вони трималися б, як ми, на Граппі чи на П'яве?
— Добрі хлопці трималися б. Може, навіть краще за нас. Але, бачите, в нашій армії не ставлять до стінки навіть самострілів.
— Господи! — вигукнув Gran Maestro.
І він, і полковник — обидва вони знали людей, які нізащо не хотіли вмирати, забуваючи, що тому, хто помре в четвер, уже не треба буде вмирати в п'ятницю; вони пам'ятали, як один солдат прив'язував мішок з піском до ноги свого товариша, щоб не лишилося опіку, і стріляв у нього з такої відстані, щоб, улучивши в гомілку, не пошкодити кістки, а потім, замітаючи сліди, стріляв разів зо два в повітря. Так, обидва вони знали про це, і на згадку про війну, а також із щирої, благородної ненависті до тих, хто на ній багатіє, вони й заснували свій Орден.
Вони пам'ятали — ці двоє, що любили й поважали один одного, — як бідні солдати, котрі нізащо не хотіли вмирати, ділили між собою гонорейний гній, зібравши його в сірникову коробку, щоб заразитися і не йти в чергову криваву атаку.
Були й такі, що носили під пахвами мідні монети, сподіваючись дістати жовтяницю. А тим, у кого водилися гроші, впорскували парафін під колінну чашечку, і їм зовсім не треба було воювати.
Вони знали, як вживати часник, щоб ухилитися від атаки, знали всі чи майже всі хитрощі: адже один був сержантом, а другий лейтенантом у піхоті, й обидва билися на трьох вузлових позиціях — на Пасубіо, на Граппі і на П'яве, — а де ж тоді й ухилятися, як не там!
А перед тим вони пройшли крізь безглузду бойню на Ізонцо й на Карсті. Їм було соромно за тих, хто її влаштував, і вони намагалися не думати про цю ганебну, безглузду подію — скоріше б її забути. Хоч іноді полковник згадував її для науки. Отож вони й заснували Орден Брусаделлі — аристократичний, військовий і духовний, — який налічував усього п'ять членів.
— Що чути в Ордені? — спитав полковник.
— Кухаря ресторану «Маніфік» ми зробили Командором. Того дня, коли йому стукнуло п'ятдесят, він тричі показав себе мужчиною. Я повірив йому на слово. Він ніколи не бреше.
— Авжеж. Він ніколи не бреше. Але в цьому ділі я б не дуже звірявся на чиюсь похвальбу.
— А я повірив йому. Він був ледь живий.
— Колись він був великий мастак задирати дівчатам спідниці.
— Aneh`io[164].
— Ви щось плануєте на зиму?
— Ні, Найдостойніший.
— А вам не здається, що слід влаштувати маніфестацію на честь вельмишановного Паччарді?
— Як накажете.
— Мабуть, почекаймо з цим, — сказав полковник.
Він трохи подумав, а потім замовив собі ще чарку сухого мартіні.
— А чи не влаштувати нам на честь нашого великого патрона Брусаделлі, хай буде благословенне його ім’я, процесію й маніфестацію в якомусь історичному місці — скажімо, на площі Святого Марка чи коло старої церкви в Торчелло?
— Церковна влада навряд чи дасть на це дозвіл.
— Тоді відмовимося на цю зиму від публічних маніфестацій і будемо діяти на користь Ордену своїми власними силами.
— Отак буде найкраще, — сказав Gran Maestro. — Ми тим часом перегрупуємо свої лави.
— Ну, а ви самі як живете?
— Препогано, — відповів Gran Maestro. — Знижений кров'яний тиск, виразка шлунка і борги.
— Але ви не розкисаєте?
— Ніколи. Я дуже люблю свою роботу, мені доводиться мати справу з цікавими, незвичайними людьми. Цього року понаїхало повно бельгійців. Їх тут як сарани. Раніш до нас приїздило багато німців. Як це сказав Цезар? «І найхоробріші з них були бельги». Але аж ніяк не найелегантніші. Правда?
— В Брюсселі, я бачив, вони одягаються пристойно, — сказав полковник. — Сита, весела столиця. Безтурботні вони люди.
— От би нам повоювати в давнину у Фландрії.
— В давнину нас не було на світі,— сказав полковник. — Тому ми й не могли там воювати.
— Шкода, що ми не воювали за часів кондотьєрів: тоді досить було перехитрити ворога, і він здавався. Ви б придумували різні хитрощі, а я передавав би ваші накази.
— Спершу довелося б захопити кілька міст, щоб залякати противника нашими хитрощами.
— А коли б ті міста надумали опиратися, ми б їх пограбували, — сказав Gran Maestro. — Які б міста ми захопили?
— Тільки не Венецію, — сказав полковник. — Я захопив би Віченцу, Бергамо та Верону. Можливо, спершу Верону чи Бергамо.
— Мало. Треба захопити ще два міста.
— Ваша правда, — сказав полковник. Тепер він знову став генералом і страшенно тішився. — Я думаю, що Брешію можна залишити у себе в тилу. Вона й так здасться.
164
Я теж (італ)