Твори в двох томах. Том 2

Хоча він і маломовний, запас слів у нього досить значний. Сьогодні вранці він сказав одне надзвичайно гарне слово. Очевидно, він сам зрозумів, яке воно гарне, тому що потім двічі повторив його, наче випадково. Актор з нього незграбний, але я переконалася, що він не позбавлений розуму. При належному догляді це зерно напевне дасть паростки.

Звідки він узяв це слово? Здається, я ніколи його не вживала.

Ні, моє ім’я його не цікавить. Намагалася приховати своє розчарування, та, здається, без успіху. Я пішла від нього, сіла на порослому мохом березі озера й опустила ноги в воду. Сюди я приходжу, коли прагну спілкування, прагну бачити когось, розмовляти з кимось. Мені не досить чарівної білої фігури, намальованої на поверхні озера, але це вже щось, воно краще за цілковиту самотність. Вона говорить, коли я говорю, сумує, коли я сумую. Вона втішає мене словами співчуття: «Не журись, бідна самотня дівчино; я буду твоїм другом». Вона справді мій вірний друг, і єдиний. Вона моя сестра.

А що було, коли вона вперше покинула мене! Я ніколи не забуду цього, ніколи. Серце моє налилося свинцем. Я сказала: «У мене нікого не було крім неї, а тепер і її немає!» Потім в розпачі вигукнула: «Хай краще розірветься моє серце, мені несила жити далі!» Закрила лице руками і невтішно заплакала. А коли через деякий час я відняла руки від обличчя, вона знову була там — біла, сяйлива і прекрасна, — і я кинулась в її обійми!

Так я пізнала справжнє щастя. Раніше я теж бувала щасливою, але це зовсім інше почуття. Я просто не тямила себе від його надміру. Відтоді я не сумнівалася в ній. Часом вона не з’являлася — іноді годину, іноді майже цілий день, та я не втрачала надії. Я говорила собі: «У неї справи або вона десь мандрує; та вона неодмінно повернеться». Так і виходило — вона завжди поверталася. Якщо ніч випадала темна, вона не приходила — така полохлива. А варто вийти місяцю — і вона вже тут. Сама я не боюся темряви, та вона молодша за мене, народилася пізніше. Багато-багато разів я приходила до неї. Вона моя розрада і втіха в тяжкі хвилини, а вони у моєму житті переважають.

Вівторок. Увесь ранок я працювала, впорядковуючи наші володіння, навмисне тримаючись далеко від нього, сподіваючись, що він відчує самотність і прийде. Та він не прийшов.

Опівдні вирішила, що на сьогодні досить, і решту дня відпочивала, пурхаючи з бджолами і метеликами і розкошуючи серед квітів, чарівних творінь, які ловлять небесну усмішку бога і зберігають її у своїй красі! Я нарвала квітів, наплела з них вінків та гірлянд і вдягла їх на себе, перекусила, як звичайно, яблуками, потім сиділа в затінку, мріяла і чекала. Він не прийшов.

Та дарма. Все одно нічого б не вийшло, тому що він не любить квітів. Він називає їх мотлохом, не може відрізнити одну квітку від іншої, думаючи, що цим показує свою вищість. Він не любить мене, не любить квітів, не любить барвистого вечірнього неба. Він тільки й любить, що будувати халупи, аби ховатися там від приємного чистого дощу, трощити об землю дині, куштувати виноград і мацати плоди на деревах, щоб дізнатися, чи вони вже достигли.