Твори в двох томах. Том 2
- Автор: Твен Марк
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Твори в двох томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Спочатку я боялась і кожного разу, коли воно озиралося, кидалася навтіки — думала, що поженеться за мною. Але поступово зрозуміла, що воно само намагається втекти. Тоді я осміліла й протягом кількох годин переслідувала його, тримаючись ярдів за двадцять позаду. Воно почало нервувати і зовсім утратило спокій. Нарешті, неабияк стурбувавшись, вилізло на дерево. Я досить довго чекала, поки воно злізе, потім махнула рукою і пішла додому.
Сьогодні повторилося те саме. Знову загнала його на дерево.
Неділя. Воно й досі на дереві. Очевидно, відпочиває. А скоріше всього, прикидається, бо неділя не для відпочинку. Для цього існує субота. Здається, йому понад усе подобається відпочивати. Я б так не змогла. Мені набридає навіть сидіти й дивитися на це дерево. Цікаво, для чого призначене це створіння. Я ні разу не бачила, щоб воно щось робило.
Минулої ночі повернули місяць. Яка радість! І яка чесність. Він зіслизнув і знову впав, та я не хвилююсь. Нічого турбуватися, коли маєш таких сусідів; вони віддадуть його. Мені б хотілося якось віддячити. Добре було б послати їм трохи зірок, адже у нас їх більше, ніж треба. Тобто у мене, а не в нас, бо плазуна, бачу, такі речі не цікавлять.
У цього створіння грубі смаки, і вдача далеко не лагідна. Вчора у вечірньому присмерку я бачила, як воно злізло з дерева і намагалося ловити маленьких плямистих рибок, що вигравали в озері. Довелося грудками загнати його на дерево, щоб воно дало рибкам спокій. Дивно, невже воно для цього створене? Невже воно не має серця? Невже не відчуває жалю до тих крихітних істот? Невже воно призначене для такої жорстокої роботи? Схоже на те! Одна грудка поцілила йому в вухо, і воно заговорило. Це мене схвилювало, адже раніше я не чула ніякої мови, крім власної. Я не зрозуміла слів, але вони здалися мені досить виразними. Його здатність говорити ще більше розпалила мою цікавість, бо я страх як люблю говорити. Я говорю цілими днями, навіть уві сні. Мені дуже цікаво слухати себе, та якби можна було говорити з кимось, я б розповідала без упину і вдвічі цікавіше, аби лиш той хтось хотів слухати.
Якщо це створіння — чоловік, то це не воно, правда ж? Це неправильно з погляду граматики. Мабуть, це він. Авжеж. Отже, треба його відмінювати так: називний відмінок — він, давальний — йому, присвійний — їго. Отже, вважатиму його чоловіком і називатиму — він, доки не виявиться, що це щось інше. Так зручніше, ніж сумніватися на кожному кроці.
Через тиждень. Неділя. Цілий тиждень бігала за ним, намагаючись познайомитися. Говорити доводилося мені, бо він соромився; та я не проти. Здається, йому приємно, коли я поряд. Я часто вживала оте дружнє «ми», і його, здається, тішить, що я не відділяю його від себе.
Середа. Тепер ми справді живемо в злагоді і все краще пізнаємо одне одного. Він перестав уникати мене — добрий знак, і свідчить, що йому подобається бути зі мною разом. Це мені приємно, і я намагаюся бути йому якомога кориснішою, аби ще більше прихилити до себе. В останні кілька днів я звільнила його від роботи вигадувати назви — велике полегшення для нього, бо він не має до цього жодних здібностей. Вдячність його очевидна. Він неспроможний придумати вдалої назви, але я вдаю, ніби нічого не помічаю. Щойно з’являється перед нами якась нова істота, я відразу даю назву, поки він не встиг викрити себе ніяковою мовчанкою. Я не раз виручала його в скрутну хвилину. Сама я такої вади не маю. Варто мені побачити нову тварину, я в ту ж мить знаю, хто це. Мені навіть роздумувати нічого, слушні імена з’являються відразу, немовби з натхнення. Певна, що це натхнення, бо кожного разу відчуваю, що якихось півхвилини тому й гадки не мала про таке слово. Ніби сам вигляд і поведінка підказує мені, що воно за тварина.
Коли з’явився додо, він подумав, що це дика кішка, — по очах бачила. Та я виручила його. Ще й подбала про те, щоб не принизити його гідності. Тоном приємного здивування, ніби й не збиралася давати якусь інформацію, я сказала: «Дивися — додо, справді, додо!» Я пояснила, ніби зовсім ненароком, як я взнала, що це додо. Його, мабуть, трохи вразило, що це зробила я, а не він. Але очевидно, що він у захопленні від мене. Я була дуже задоволена і, перш ніж заснути, не раз із насолодою згадувала про цей випадок. Як мало потрібно для щастя, коли відчуваєш, що воно заслужене!