Твори в 4-х томах. Том 3

Служба ніде не була для нього обтяжливою, крім піхоти. Походи його були блискавичні, і він завжди виходив сухим із води. Полковник пам'ятав, як д'Аннунціо втратив око, коли розбився літак, на якому він летів чи то над Трієстом, чи над Пулою, і як він потім завжди носив чорну пов'язку, а люди, не знаючи, де це сталося, гадали, що око йому вибили під Велікі, чи під Сан-Мікеле, чи в іншому злощасному місці, по той бік Карсту, де, як ви знаєте, ті, що не полягли, всі залишилися каліками. Для д'Аннунціо війна була просто фіглярством. У піхотинця своє особливе ремесло, не схоже на інші. А Габрієле літав, хоч і не був пілотом. Він служив у піхоті, але не був піхотинцем, — усе тільки про людське око.

І полковник пригадав, як одного разу, коли він іще командував взводом, і стояла сльота, як завжди в ті нескінченні зими чи, в кожному разі, під час усіх парадів або військових оглядів, — д'Аннунціо, в чорній пов'язці на вибитому оці, з обличчям білавим, ніби черево в камбали, виставленої на ринку, і з таким виглядом, наче він уже два дні неживий, кричав їм: «Moriro non e basta[157] — і полковник, що був тоді лейтенантом, подумав: «Якого дідька ще їм треба від нас?»

Він слухав промову і в кінці, коли підполковник д'Аннунціо, письменник і патентований національний герой, якщо вже доконче потрібні герої,— а полковник у героїв не вірив, — попросив хвилину помовчати в пам'ять славних загиблих, то лейтенант покірливо виструнчився. Та його взвод, що слухав промову, — тоді не було гучномовців, а вітер відносив убік слова оратора, — як тільки запало мовчання на честь славних загиблих, одностайно й розкотисто ревнув: «Evviva d'Annunzio!» [158]

Д'Аннунціо не раз промовляв до них після перемог і перед поразками, тож солдати знали, щб їм кричати, коли оратор робить паузу.

Полковник, який тоді був лейтенантом і любив свій взвод, гукнув і собі, наче скомандував: «Evviva d'Annunzio», — тим самим приєднуючись до тих, хто не чув промови, і намагаючись укромно, як і налеяоггь лейтенантові (якщо тільки йдеться не про захист безнадійної позиції або не про ініціативу в бою), поділяти з ними провину.

А ось тепер човен пропливає повз будинок, де цей старий гріховода жив зі своєю великою актрисою, сумною і не такою вже й коханою, і полковник пригадує її прегарні руки й на диво мінливе обличчя, — воно не було вродливим, зате вміло передати всю любов, усю велич, усі радощі й болі на світі,— пригадує, як легенький помах її руки краяв йому серце, і думає: «Господи, вони ж обоє давно померли, а я навіть не знаю, де їх поховали. Та я щиро сподіваюся, що в цьому домі вони пережили й щасливі хвилини».