Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Ого! — сказав він, ставлячи на край першу діжку. — Це ж від самого запаху можна впитися!

Обережно, щоб не розлити, він перелив у діжку свіжий ґраф. Коли він закінчив, велика діжка наповнилася по вінця. І це було добре, бо ж у Ніч Жнив яблучне вино з кранів на кухні тектиме, як вода.

Порожні діжечки він поставив у їхні тримачі, знову зазирнув до кухні, щоби пересвідчитися, чи за ним ніхто не стежить (але на недоумкуватого парубка з шинку Корал ніхто не звертав уваги), а тоді повів Капика назад не тією самою дорогою, якою вони прийшли, а стежкою, що вела до сараїв Будинку-на-набережній.

Сараїв було три, і стояли вони в ряд. Перед кожним було опудало з червоними руками. Опудала наче дивилися на Шимі, і йому стало моторошно. Та потім він згадав хату старої відьми Реї. От хто справді був страшний — відьма Рея. А це просто старі, набиті соломою опудала.

— Сюзен? — тихо покликав він. — Ти там?

Двері сараю, що був посередині, стояли прочинені. Тепер вони трохи гойднулися на петлях.

— Сюди! — теж тихо погукала вона. — Разом із мулом! Швидше!

Він завів Капика в сарай, де пахло соломою, квасолею, смолою… і чимось іще. Чимось гострішим. «Феєрверками, — подумав він. — І порохом для стріляння».

Сюзен, котра весь ранок потерпала від останніх примірок, була вбрана в тонкий шовковий халатик і великі чоботи. Її волосся було накручено на яскраві папільйотки — сині й червоні.

— Ти така смішна, Сюзен, дочко Пата, — захихотів Шимі.

— Так, з мене можна зразу писати картину олією, — погодилася вона з дещо відсутнім виглядом. — Нам треба поквапитися. В мене двадцять хвилин, поки ніхто не спохопився, куди я зникла. А якщо той старий козел мене шукатиме, то й менше, ніж двадцять хвилин… тож хутчіш!

Вони зняли діжки з мула. Сюзен дістала з кишені халатика зламану кінську підкову і скористалася нею, як важелем, щоб зняти з однієї діжки денце. Перекинула шмат підкови Шимі, і той так само відкрив іншу діжку. Сарай наповнився кислими яблучними пахощами ґрафу.

— Тримай! — вона кинула Шимі м’яку ганчірку. — Витри якомога ретельніше. До ідеалу доводити не треба, вони в обгортках, але краще убезпечитися.

Вони витерли діжки всередині (Сюзен щокілька секунд нервово зиркала на двері).

— Добре, — сказала вона. — Вони двох сортів. Ніхто й не помітить їхнього зникнення, я впевнена. Там стільки цього добра, що можна півсвіту підірвати, — вона похапцем пішла в пітьму сараю, притримуючи однією рукою край пеньюара і цокаючи чобітьми. Повернулася вона з оберемком пакунків.

— Ці більші, — сказала вона.

Шимі поклав їх до однієї діжки. Загалом пакунків було дванадцять. Всередині Шимі намацав якісь круглі штуки, кожна завбільшки з дитячий кулак. Великі бахкалки. На той час, коли він закінчив складати пакунки і знову накрив діжку, Сюзен повернулася, несучи в руках менші пакунки. Їх він поклав до другої діжечки. На дотик їхній вміст був незначний. Такі не лише гахкали, а й спалахували кольоровим вогнем.