Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
— Ненавиджу, — пробурмотів Катберт крізь зуби. — Зробімо все швидше, і гайда звідси.
— Еге ж, — погодився Алан. Вони незграбно злізли з коней (заважали важкі фермерські пальта) і прив’язали коней до гілок із купи, наваленої перед каньйоном. Зазвичай прив’язувати їх потреби не було, проте зараз хлопці розуміли, що коням стогін тонкоходу подобається не більше, ніж їм самим. Катбертові здавалося, що голос тонкоходу лунає в його голові, тужливий, страхітливо переконливий, запрошуючи його зайти.
Заходь, Берте. Облиш усі ці дурощі: гордість, страх смерті, самотність, з якої ти насміхаєшся, бо сміятися — це все, що тобі лишається. І дівчину, її теж залиш. Ти кохаєш її, чи не так? Навіть якщо не кохаєш, то жадаєш. Сумно, що вона кохає не тебе, а твого друга. Але якщо ти прийдеш до мене, то дуже швидко все це перестане тебе хвилювати. Вперед. Чого ти чекаєш?
— Чого я чекаю? — пробурмотів він.
— Га?
— Кажу, чого чекаємо? Нумо до справи, а тоді хутенько забираймося звідси.
Кожен дістав із сідельної сумки бавовняний мішечок. У них містився порох, видобутий з менших феєрверків, які два дні тому привіз їм Шимі. Алан опустився на коліна, дістав ножа й поповз спиною вперед, проводячи в землі рівчачок під самим курганом з гілок.
— Глибше веди, — сказав Катберт. — Щоб вітром не розвіяло.
Алан сердито зиркнув на нього.
— Може, сам зробиш? Щоб я раптом не напартачив?
«Це тонкохід, — подумав Катберт. — Він і на нього діє».
— Ні, Алане, — сумирно сказав він. — Ти непогано справляєшся, як для сліпого йолопа. Продовжуй.
Алан ще трохи свердлив його лютим поглядом, а потім криво посміхнувся і продовжив роботу.
— Ти, Берте, до старості не доживеш.
— Еге ж, напевно, — Катберт і сам опустився на коліна й поповз за Аланом, засипаючи в рівчак порох і намагаючись не звертати уваги на вкрадливе дзижчання тонкоходу. Ні, порох не займеться, якщо не буде сильного вітру. А якщо піде дощ, то навіть гілки не допоможуть зберегти його сухим. Якщо задощить…
«Не думай про це, — звелів він собі. — Це ка».
Сипати порох у рівчаки з обох боків гілкового бар’єра вони закінчили за десять хвилин. Але відчуття було таке, що вовтузяться вони дуже довго. Напевно, коням теж так здавалося, бо вони нетерпляче били копитами, прищулювали вуха і поводили очима. Катберт і Алан відв’язали їх і сіли в сідла. Кінь Катберта навіть двічі брикнув… але Катбертові чомусь здалося, що нещасна тварина тремтить.
Удалині на сталевій поверхні сяйнув сонячний промінь. Цистерни біля Скелі Вішальників. Їх підкотили якомога ближче до того місця, де піщаникова порода виступала з землі. Проте, коли сонце стояло високо в небі, тіні зникали, а разом з ними щезало і прикриття.
— І все ж я ніяк не дотумкаю, — сказав Алан, коли вони вирушили назад. Подорож мала бути тривалою, бо треба ж було зробити широкий гак довкола Скелі Вішальників, аби переконатися, що їх не помітили. — Напевно, вони вважають нас сліпими.
— Це тупо з їхнього боку, — відповів Катберт. — Але, схоже, так і є. — Тепер, коли Каньйон Петлі віддалявся, в нього мало не йшла обертом голова від полегшення. Невже через кілька днів вони заїдуть усередину? Насправді заїдуть і проїдуть на конях за кілька кроків від того місця, де починається та бісова калюжа? Він не йняв цьому віри… і змусив себе припинити про це думати, поки не повірив.
— До Скелі Вішальників прямують вершники, — сказав Алан, показуючи в бік лісів позаду каньйону. — Бачиш їх?
З тієї відстані вони були малими, як комахи, але Берт роздивився їх дуже добре.
— Зміна варти. Важливо, щоб вони нас не помітили. Як гадаєш, не помітять?
— Аж тут? Не думаю.
Катберт теж так вважав.
— Вони ж усі там будуть на Жнива? — засумнівався Алан. — Бо який сенс у тому, щоб впіймати лише кількох?
— Так, я впевнений, що будуть усі.
— А Джонас і його посіпаки?
— І вони теж.
Вони наближалися до Поганої Трави. Від сильного вітру сльозилися очі, проте Катберт нічого проти цього не мав. Звук тонкоходу стишився до ледь чутного квиління, а невдовзі стихне зовсім. Тієї миті то було все, що необхідно йому для щастя.
— Думаєш, нам вдасться врятувати свої шкури, Берте?
— Без поняття, — сказав Катберт. А тоді подумав про борозни з порохом під сухими гілками і додав. — Але запевняю тебе, Алане, вони зрозуміють, що ми тут були.
Тиждень перед великим ярмарком у Меджисі, як і в будь-якій іншій баронії Серединного світу, був політичним. З віддалених куточків баронії на Бесіду, що була прелюдією до головної Бесіди на Свято Жнив, з’їхалися важливі люди. Сюзен мала бути присутня на цій Бесіді — здебільшого в ролі речового доказу неослабної влади мера. Олів також була присутня. І, неначе в якійсь жорстоко-кумедній пантомімі, що можуть до кінця оцінити лише жінки, вони сиділи по обидва боки від старіючого какаду, Сюзен наливала каву, Олів передавала тістечка, і обидві вишукано приймали похвали щодо їжі й питва, до приготування яких жодна не мала відношення.