Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
— Благаю прощення, — сказав Роланд. Між ним і його батьком встановилося хистке перемир’я, і хлопцеві не хотілося його порушувати. Проте йому страх як кортіло вже рушати. Наче відчувши його настрій, Вітер під ним затанцював на місці.
— Не думаю, що ви, хлопці, натрапите на Мерлінів кристал… але так само я не думав, що виряджатиму вас, чотирнадцятирічних, у далеку дорогу, з револьверами, схованими у спальниках. Це все дія ка, а там, де діє ка, можливо все.
Повільно, дуже повільно Стівен зняв капелюха, відступив на крок назад і вклонився їм до землі.
— Їдьте з миром, хлопці. І повертайтеся живі-здорові.
— Довгих днів і приємних ночей, сей, — сказав Алан.
— На все добре, — сказав Катберт.
— Я люблю тебе, — сказав Роланд.
Стівен кивнув.
— Дякую-сей. Я теж тебе люблю, синку. Благословляю вас, хлопці, — останні слова він вимовив гучно, і двоє інших батьків — Роберт Олґуд і Крістофер Джонс, якого за шалену юність прозвали Вогненним Крісом, — теж поблагословили синів.
Тож втрьох вони вирушили в путь Великим Шляхом. Довкола них затамувало подих літо. Підвівши погляд угору, Роланд побачив те, що миттю змусило його забути про чаклунську веселку. З вікна в своїх покоях на нього дивилася мати. Овал її обличчя обрамлював предковічний сірий камінь мурів західного крила замку. Сльози струменіли по її щоках, але вона всміхнулася і на прощання помахала рукою. З них трьох її помітив лише Роланд.
Проте не помахав у відповідь.
— Роланде! — хтось тицьнув його ліктем під ребра, досить сильно, щоб чари спогадів, хай які яскраві, розвіялися і він повернувся в теперішнє. То був Катберт. — Роби щось, якщо вже збирався! Ми вже хочемо тікати з цього притулку мертвих, поки моя шкіра від дрижаків не злізла з кісток!
— Будь готовий мені допомогти, — прошепотів Роланд на вухо Аланові.
Алан кивнув.
Роланд повернувся до Сюзен.
— Після того, як ми вперше були ан-тет,[25] ти пішла до струмка в гаю.
— Еге.
— Ти відрізала собі пасмо волосся.
— Еге, — той самий голос людини, що спить. — Відрізала.
— Ти збиралася обрізати його повністю?
— Так, до самих коренів.
— Ти знаєш, хто наказав тобі це зробити?
Довга пауза. Коли Роланд вже збирався звернутися по допомогу до Алана, Сюзен сказала:
— Рея. — Знову пауза. — Вона мацала мене.
— Так, але що сталося пізніше? Коли ти стояла на ґанку?
— А щось було й раніше.
— Що?
— Я принесла їй дров, — сказала вона і замовкла.
Роланд глянув на Катберта, і той лише знизав плечима. Алан розвів руками. Роланд хотів було попросити його вийти вперед, але вирішив, що для цього зарано.
— Поки що забудьмо про дрова і про все, що трапилося раніше, — сказав він. — Поговоримо про це потім. Що трапилося, коли ти збиралася йти? Що вона сказала тобі про твоє волосся?
— Прошепотіла на вухо. І в неї був Ісус-людина.
— Що прошепотіла?
— Не знаю. Далі все рожеве.
Він кивнув Аланові. Той закусив губу і виступив уперед. Вигляд у нього був переляканий. Та коли він узяв руку Сюзен у свої долоні й заговорив до неї, його голос був рівний і звучав заспокійливо.
— Сюзен? Це Алан Джонс. Пам’ятаєш мене?
— Еге — той, що був Річардом Стоквортом.
— Що Рея прошепотіла тобі на вухо?
її чоло перерізала зморшка, наче тінь набігла на сонце.
— Я не бачу. Все рожеве.
— Тобі не треба бачити, — сказав Алан. — Якраз бачити зараз і не потрібно. Заплющ очі, щоб ти взагалі не могла бачити.
— Вони вже заплющені, — трохи роздратовано сказала вона. «Їй страшно», — подумав Роланд. Йому раптом захотілося зупинити Алана, розбудити її, проте він стримався.
— Внутрішнє око, — уточнив Алан. — Око пам’яті. Заплющ його, Сюзен. Заплющ заради свого батька і скажи мені, що ти чуєш, а не бачиш. Що вона сказала.
Зненацька її очі розплющилися — вона вже не дивилася внутрішнім зором. Це було приголомшливо. Вона дивилася на Роланда, не бачачи його, дивилася крізь нього, очима стародавньої статуї. Роланд ледь втримався, щоб не скрикнути.
— Ти стояла на порозі, Сюзен? — спитав Алан.
— Еге ж. Разом з нею.
— Повернися туди.
— Еге, — голос людини, що спить. Кволий, проте виразний. — Навіть із заплющеними очима я бачу світло місяця. Він великий, як грейпфрут.
«Це грейпфрут, — подумав Роланд. — Тобто він рожевий».
— І що ти чуєш? Що вона говорить?
— Ні, спочатку я кажу, — примхливим голосом маленької дівчинки. — Спершу я кажу, Алане. Я кажу: «Нашу справу закінчено?», а вона відповідає: «Ну, є ще одна дрібничка», а потім… потім…
25
Ан-тет — разом.