Чоловіки, що ненавидять жінок
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millennium #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5354-1
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Чоловіки, що ненавидять жінок». Краткое содержание книги:
Сорок років загадка зникнення юної родички не дає спокою промисловому магнату, й він здійснює останню у своєму житті спробу — доручає розшук зниклої журналісту Мікаелю Блумквісту. Той береться за безнадійну справу скоріше для того, щоб відволіктися від власних неприємностей, але невдовзі розуміє: за фасадом ідилічно мирного містечка криється справжнє пекло — протягом десятиліть хтось катує та вбиває жінок. До Блумквіста приєднується Лісбет Саландер — геніальна (чи божевільна?) дівчина-хакер, чиє минуле також сповнене гірких таємниць.
Вони зустрілися в кафе-барі на Хурнсґатан. У Саландер був такий серйозний вигляд, що, вмощуючись поряд з нею на барний дзиґлик, Мікаель відчув занепокоєння. Вона, як завжди, відразу перейшла до справи:
— Мені потрібні гроші в борг.
Мікаель усміхнувся однією із своїх найнаївніших посмішок і поліз по гаманець.
— Звичайно. Скільки?
— Сто двадцять тисяч крон.
— Овва! — Він засунув гаманець назад. — У мене немає при собі такої суми.
— Я не жартую. Мені потрібно сто двадцять тисяч крон на… скажімо, на шість тижнів. У мене є шанс укласти капітал, але мені нема до кого звернутися. У тебе зараз на рахунку близько ста сорока тисяч. Я тобі їх поверну.
Мікаель залишав без коментарів той факт, що Лісбет Саландер проникла в таємницю банківського вкладу і з’ясувала, скільки в нього грошей на рахунку. Він користувався Інтернет-банком, і джерело її знань було самоочевидним.
— Тобі немає потреби позичати в мене гроші, — відповів він. — Ми ще не обговорили твою частку, але вона з гаком покриє те, що ти хочеш позичити.
— Яку частку?
— Саллі, я маю отримати від Хенріка Ванґера шалено великий гонорар, і до кінця року ми розрахуємося. Без тебе я був би мертвий, а «Міленіум» би загинув. Я збираюся розділити гонорар з тобою. П’ятдесят на п’ятдесят.
Лісбет Саландер допитливо подивилася на нього. У неї на лобі з’явилася зморшка. Мікаель уже почав звикати до її довгих пауз у розмові. Нарешті вона похитала головою:
— Мені не потрібні твої гроші.
— Але…
— Я не візьму від тебе жодної крони. — Вона раптом посміхнулася своєю кривою усмішкою. — Якщо тільки вони не надійдуть у формі подарунків на мій день народження.
— А я ж так і не дізнався, коли в тебе день народження.
— Та ти ж журналіст. Дізнайся.
— Саландер, я серйозно говорю про те, що маю намір поділитися з тобою грошима.
— Я теж говорю серйозно. Твої гроші мені не потрібні. Я хочу позичити сто двадцять тисяч, і вони будуть потрібні мені завтра.
Мікаель Блумквіст сидів мовчки.
«Вона навіть не питає про розмір її частки».
— Саллі, я радо піду з тобою до банку і позичу тобі ту суму, про яку ти просиш. Але під кінець року ми повернемося до розмови про твою частку. — Він підняв руку. — Коли в тебе, до речі, день народження?
— У Вальпургієву ніч, — відповіла вона. — Підходить? Тоді я розгулюю скрізь із мітлою між ногами.
Лісбет приземлилася в Цюриху о пів на восьму вечора і взяла таксі до готелю «Маттерхорн». Вона забронювала номер для такої собі Ірене Нессер і змінила свою зовнішність відповідно до фотографії з норвезького паспорта на це ім’я. На десять тисяч із позичених у Мікаеля Блумквіста грошей вона через сумнівні контакти з міжнародної мережі Чуми придбала два паспорти. У Ірене Нессер було світле волосся до плечей, тому Лісбет купила в Стокгольмі парик.
Прибувши до готелю, Лісбет відразу пройшла до себе в номер, замкнула двері й роздяглася. Вона лягла на ліжко і втупилася в стелю кімнати, що коштувала тисячу шістсот крон за ніч. Лісбет почувалася спустошеною. Вона вже витратила половину позиченої у Мікаеля Блумквіста суми, та, незважаючи на додані всі до останньої крони власні заощадження, її бюджет був більш ніж мізерним. Вона припинила думати і майже відразу заснула.
Прокинулася вона вранці, на початку шостої. Спершу прийняла душ і багато часу присвятила тому, щоб за допомогою товстого шару тонального крему і пудри замаскувати татуювання на шиї. Наступним пунктом в її контрольному списку значилося: записатися на пів на сьому ранку до салону краси, що містився у фойє набагато дорожчого готелю. Вона купила ще один світлий парик, цього разу з напівдовгим волоссям і зачіскою «паж», потім їй зробили манікюр, приклеїли накладні червоні нігті поверх її власних обгризених, додали накладні вії і пудру, наклали рум’яна, нанесли губну помаду та іншу липку гидоту. Обійшлося все це приблизно у вісім тисяч крон.
Вона розплатилася кредитною карткою на ім’я Моніки Шоулс, подавши для засвідчення своєї особи англійський паспорт на це ім’я.
Наступною зупинкою був Будинок моди Каміль, що розташовувався на тій самій вулиці за сто п’ятдесят метрів ходи. За годину вона вийшла звідти в чорних чоботях, чорних колготках, пісочного кольору спідниці з відповідною за тоном блузою, в короткій куртці та береті. Всі речі були фірмовими і дорогими. Їх вибір вона довірила продавцеві. Ще вона вибрала собі ексклюзивний шкіряний портфель і маленьку дорожню валізу фірми «Самсонайт». Вершиною всіх придбань стали скромні сережки і простий золотий ланцюжок навколо шиї. З кредитної картки списали ще сорок чотири тисячі крон.