Закоłот. Невимовні культи

159 NMA

- Дім з розбитого каменю -

Розбиваються краплі води об метал.

Тремтить Бог війни тілом.

Тенгрі замислено спостерігає, як на охолоджувальній трубці одна за одною набрякають краплі конденсату. Набравши ваги, вони падають — повільно та неквапливо у штучній гравітації. На трубі немає термоізоляційного шару; напевне, не відновили після ремонту — чи взагалі забули нанести. Ці дрібні недоліки цілком очікувані, коли йдеться про такого титана, як «Щасливий Журавель». Сімсот тисяч тонн маси, двадцять тисяч членів екіпажу, бойове крило із сімсот п’ятдесяти аерокосмічних апаратів. Материнський корабель настільки великий, що сама лише спроба його уявити може звести з розуму. Принаймні такою є легенда, яку переповідають старі — ті з екіпажу, хто перебуває на борту від самого початку. Велетенський розмір материнського корабля робить картину, що її спостерігає Тенгрі, майже природною. Кожної миті на «Щасливому Журавлі» кількадесят вузлів ламається, кількасот — очікують ремонту чи заміни, а тисячі — перевірки. Чергова крапля зривається з труби, вирушає у нетривалий політ і розбивається об рифлену металеву палубу. Візерунок протектора тут складається з ієрогліфів «Жертовність», «Праця» й «Процвітання», повторені тисячократно, наскільки вистачає палуби цього загорненого спіраллю каземату. Тенгрі підводить погляд, відчувши слабкий укол імпланта в зап’ястку. Незабаром розпочнеться тренування, і мережевий контролер, отримавши дані про місцезнаходження пілота та оцінивши час, необхідний для того, щоб дістатися до місця, відсилає імплантату сигнал-нагадування. Бо дисципліна й організованість — то є головні чесноти кожного імперського вірнопідданого. Навіть пілота Спеціального Ударного Загону.

Тенгрі Гаджито у свої вісімнадцять навряд міг вважатися гідним втіленням Імператорського слуги. Студент-філолог, він ще з часів старшої школи проводив більше часу з прадавніми текстами, ніж у патріотичних іграх з однокласниками. В тиші Священних Сховищ він, затамувавши подих, тендітним маніпулятором дбайливо гортав крихкі сторінки старовинних манускриптів і десятками пропускав крізь нейроінтерфейс їхні відцифровані копії. Війна, що бушувала в космічній чорноті за межами Священної Метрополії Дзіпанґ, здавалася йому радше вигадкою, медійним каталізатором, аніж реальною матерією, яка стосувалася його і його світу безпосередньо. І без того медійний простір був по вінця сповнений історіями шляхетних героїв, славетних подвигів та вирішальних перемог. Іноді здавалося, що він уже раніше чув, як Імперія остаточно розбила ворога і от-от настане мир, чув двічі чи навіть тричі. Але війна все ще тривала, імперська зброя все ще була досконалою та недосяжно кращою, ніж ворожа, а Об’єднаний Флот — так само непереможним і жахаючим. Цим бурхливим морем слів і образів він плив собі, здавшись на волю хвиль, і майже не помічав, що життя ставало все скрутнішим. Закони ставали дедалі суворішими, заборони з’являлися швидше, ніж їх встигали усвідомлювати, старанно відмежовуючи все, що було здатне збити громадян зі шляху відданого служіння. Дедалі менше ставало товарів на полицях крамниць — один по одному їх визнавали «надмірними в умовах воєнного часу». Орденоносні ветерани виголошували з екранів на міських майданах промови про славетні звитяги, закликаючи молодь вступати до лав Флоту та Армії. Ніхто із сусідів, що вирушали воювати, більше не повертався. Рідні отримували від них лише стислі, сухі листи, немов написані чужою рукою. І похоронки — короткі чорні рядки на білій синтетичній тканині, що їх передавали агенти кемпейтай, воєнної жандармерії, разом із грамотою солдатської вдови — почесним, але надаремним визнанням заслуг загиблого чоловіка чи сина.