На каравелі "Улюбленець Нептуна"
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «На каравелі "Улюбленець Нептуна"». Краткое содержание книги:
Проте хлопчик помилився. Після ряду загадкових і незрозумілих пригод Федя з подивом і страхом переконується, що він потрапив на справжню купецьку каравелу, команда якої в усьому дотримується звичаїв давноминулої епохи. Кудряш стає свідком диких взаємин між забобонними матросами, спостерігає люте знущання капітана над своїми підлеглими. Федя наочно переконується, яка прекрасна наша дійсність порівняно з темною й відсталою добою середньовіччя.
Невідомо звідки, на палубі з’явився Луїс.
— Доброго ранку, ваша високість! — низько вклонився він. — Як зволили спочивати? З незвички, певно, нелегко довелося на нашому кориті? Ваш батенько, його світлість герцог, либонь, здивувався б, побачивши свого сина серед такого вишуканого товариства. Го-го-го! — І, звернувшись до кухаря, товстун конопатник додав: — Ти, Габріель, постарайся, готуй їх високості як слід. У них же не матроське черево, яке ти сьогодні знову наб’єш запліснявілими сухарями, вівсянкою та смердючим сиром.
— Сьогодні ж середа, — розмахуючи руками, пояснив кок, — а ти, Тюлень, знаєш: з наказу хазяїна, м’ясо подають у вівторок, четвер і неділю. Завтра одержиш свою порцію. Такий порядок не тільки в нас, а й на всіх інших суднах.
— Та я з одного разу можу фунтів три, а то й чотири стріскати, — невдоволено буркнув Луїс, — а завтра дістанеться такий шматочок, що не знаєш, чи їсти його, чи тільки дивитись…
“Бачу, даремно я ображався, — подумав Федя, прислухаючись до розмови кока з конопатником. — Видно, Дієго не дуже обгодовує свою команду. Сніданок у капітана за тутешніми порядками справді був розкішний”.
Хлоп’ята рушили далі оглядати корабель. Луїс взявся їх супроводжувати. Увагу Кудряша привернула дерев’яна помпа. Конопатник пояснив, що нею відкачують воду з трюму.
Луїс гостинно запросив оглянути його майстерню і підняв масивну кришку люка. Важкий запах несвіжих продуктів, тухлої води вдарив Феді в ніс, і хлопчик мимохіть відсахнувся, не наважуючись спуститися вниз.
Переборюючи в собі гидливе почуття, Кудряш узявся за слизькі, липкі від бруду поруччя трапа і збіг східцями в трюм, що ледве освітлювався тьмяним ліхтарем, підвішеним до стелі.
Коли очі звикли до напівмороку, Федя побачив ґратчасті чавунні двері з великим замком. Цмокнувши язиком, Луїс тяжко зітхнув.
— Це володіння скнари Хуана. Тут він зберігає провіант. Клятий боцман тримає в себе ключ, навіть коли спить. Він шкодує для казана зайвого шматка м’яса, а тут, ви тільки гляньте, герцог, понад десяток барил, повних солонини. А менші барила з вином, оливковою олією, оцтом… У мішках сушені фрукти, боби, риж, борошно, перець, гвоздика, винні ягоди. На гаках — круги козячого сиру, в’язки часнику й цибулі. Сюди б забратися! — облизнувся конопатник.
На бочках, лупаючи зеленими очима, сиділо кілька великих ситих котів.
— Навіщо вони? — спитав Федя. — Тут же зберігаються продукти, а коти розносять пошесть…
— О, на кораблі стільки пацюків, — втрутився в розмову Ніанг, — що вони з’їли б нас, коли б не коти.
Ніби на підтвердження його слів, у кутку комори почувся пронизливий писк, шамотня і на ящик, переможно муркочучи, плигнув здоровенний рудий кіт, тримаючи в зубах пацюка.
— Це непогано, що на каравелі є пацюки, — повчально сказав Луїс. — Звичайно, жодного з них не назвеш красенем, та вони, кляті, передчувають загибель корабля… І вже коли вони залишають судно, добра не жди — каравелі кінець… Хапай тоді власну скриньку і тікай… Що ж до пошесті, вибачте мені, старому дурневі, але ви, герцог, помиляєтесь. Усі ці тварюки від Всевишнього. Нещодавно я зачерпнув вина, а в коряку здохлий пацюк. Так що ж, по-вашому, я через таку дрібницю мав усе барило вилити в море? Викинув пацюка за борт і край. Усі лишились здоровими, нічого з нами не трапилось…
Федя здригнувся від огиди. Як добре, що він, незважаючи на наполягання капітана, не скуштував вина!
— А в цій коморі, — казав далі Луїс, киваючи на оббиті міддю двері, — знаходяться порох, свинець, списи, мечі, рушниці, пістолети, лати, кольчуги, шоломи…
У Феді заблищали очі. Справжню середньовічну зброю він бачив тільки в музеї, та й то на стендах під склом. І скрізь суворі таблички: “Руками не чіпати!” А тут таке багатство!
— Відімкніть, будь ласка, я хочу глянути на зброю, — попросив він конопатника, але той тільки розвів безпорадно руками: ключ від комори-арсеналу капітан тримав у себе й нікому його не довіряв.
— Може, зазирнете до моєї хижки? — люб’язно запропонував Луїс. — І я вам…
Але тут у відчиненому люку з’явилося рябе обличчя з широким плескуватим носом.
— Тюлень! — злостиво посміхаючись, крикнув матрос. — Дон Дієго тебе кличе!
— Клятий Доменіко знову щось доніс Кривому! — невдоволено пробубонів Луїс і, сказавши хлоп’ятам, щоб зачекали, поліз на палубу.