Твори в 4-х томах. Том 2

Від самого Форначі Нік Лдамс не зустрів ні душі, хоч, їдучи зеленою околицею, бачив ліворуч дороги гармати, сховані під прикриттям рясних шовковиць, — він помітив хвилі гарячого повітря, що струміли над листям, там, де сонце розжарило метал. Аж ось він переїхав містечко, дивуючись, що довкола так безлюдно, і рушив далі дорогою понад берегом річки. При виїзді з містечка, де дорога збігала вниз, була широка галявина, і він побачив спокійне річкове плесо, низький закрут протилежного берега та зсушене до білого пасмо прибережного мулу, де окопались австрійці. Відтоді як він був тут востаннє, вся околиця заросла ще дужче й стала аж надто зелена; і хоч вона й увійшла в історію, проте видимих змін не зазнала — звичайне собі пониззя річки.

Батальйон розташувався ліворуч понад берегом. На схилі був ряд окопів, а в них де-не-де солдати. Нік побачив, де встановлено кулемети й сигнальні ракетниці напоготові. Люди в окопах спали. Ніхто його не зупиняв. Нік рушив далі, та коли він обминав берегову намулину, якийсь молодий лейтенант, з давно не голеним підборіддям і червоними, налитими кров'ю очима, наставив на нього пістолет.

— Ви хто такий?

Нік назвав себе.

— А звідки мені знати?

Нік показав йому перепустку з фотокарткою, засвідчену печаткою Третьої армії. Лейтенант узяв її в руки.

— Я залишу це в себе.

— Е ні,— сказав Нік. — Віддайте посвідку і сховайте свою гармату. Отуди. В кобуру.

— Звідки я можу знати, хто ви такий?

— У перепустці все написано.

— А що, як вона фальшива? Дайте-но її сюди.

— Не будьте дурнем, — весело сказав Нік. — Відведіть мене до свого командира роти.

— Я повинен приставити вас до батальйонного штабу.

— Гаразд, — погодився Нік. — Слухайте, ви знаєте капітана Паравічіні? Високий такий, з вусиками. Він колишній архітектор і говорить по-англійському.

— А ви його знаєте?

— Трохи знаю.

— Якою ротою він командує?

— Другою.

— Тепер він командує батальйоном.

— Чудово, — сказав Нік. Він відчув полегкість, дізнавшись, що Пара живий і здоровий. — То ходім до штабу.

Коли ще Нік виходив з містечка, праворуч, над одним із зруйнованих будинків, вибухнуло три шрапнельних снаряди, і відтоді ніхто більше не стріляв. Та обличчя цього офіцера було наче в людини під сильним артилерійським обстрілом. Так само напружене, та й голос звучав як не свій. Його пістолет дратував Ніка.

— Та сховайте ви його, — сказав він. — Де ви, а де вони — аж ген за річкою.