Улюблена пісня космополіта

Дійшовши до кафе, в якому працювала Ірина, я вирішив не заходити туди. Хотілося побути самому, подумати про гімн — усе-таки завдання доволі відповідальне, хтозна, може, це буде гімн на віки! Я рушив вузькою вуличкою в незнайому мені частину міста. Вацлав казав, що якщо хвилин сорок іти в цей бік, то можна дійти до занедбаного ботанічного саду, де досі ростуть рідкісні рослини та дерева. Мені зараз хотілось опинитися в якій-небудь занедбаній місцині, в саду чи просто серед середньовічних руїн. У таких місцях завжди плідно думається й ніхто не відволікає.

Пройшов повз маленький магазинчик. Двері його були прочинені і з отвору долинала класична музика.

— Ні, — подумав я машинально. — Така музика для гімну не підходить!

Через півгодини вузька вуличка перейшла у ґрунтовку, а з боків нерівною алеєю росли магнолії та кипариси.

Я безперервно думав про гімн, та ні мелодії, ні годящих слів у моїй уяві не виникало, і це починало мене турбувати: а чи не дарма я погодився спробувати взагалі?!

Перебираючи в думках значні горді слова, гідні лягти в перший рядок «державної пісні», я дедалі більше засмучувався, аж раптом хтось гукнув мене з-під гіллястої смоківниці, яка стояла в нерівній шерензі магнолій і кипарисів — явно не на своєму місці, так ніби полковник стояв у шерезі після сержанта.

Зупинившись, я пригнув голову, заглядаючи під дерево.

Мені усміхався генерал Казмо, котрий сидів на квадратній підстилці. Поряд з ним стояла пляшка вина. За нею — кілька плодів цієї самої смоківниці.

Я привітався.

— Йди випий! — сказав мені він командирським голосом, і я підійшов і присів поруч.

Наливши вина у свою склянку, він протягнув його мені. Я ковтнув. Солодко-кисле виноградне вино охолодило горло й відволік-ло мене від пошуку значних слів.

— Куди йдеш? — запитав генерал.

Я понизав плечима.

— Гуляю…

— А чому сам?!

— Та думаю… про… важливе… — якось мляво промовив я, не бажаючи розповідати генералові про те, що, можливо, ще було для нього таємницею.

— І я думаю про важливе, — зітхнувши, сказав він. — Давай ще вип’ємо!

Ми випили ще по півсклянки.

— Запропонували мені президентом стати… — розвів руками старий Казмо.

— Погоджуйтесь! — порадив йому я. — Гарна пропозиція…

Він помружив очі, дивлячись на мене й думаючи, напевно, що я жартую або єхидничаю.

— Так-так, погоджуйтесь! — знову повторив я. — Мені от запропонували гімн написати — і я погодився…

— Гімн?! — генералове обличчя набуло серйозного виразу. — На і як іде робота над гімном?

— Ніяк, — зізнався я. — Ні мелодії немає, ні навіть перших слів.