Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Оникію, а вчорашній замах ти передбачив? — раптом запитав Приблуда.
Характерник подивився пильно. Але на лиці юнака не було знати іронії. Поміркувавши, він відказав похмуро:
— Ні. Учорашній напасник — істота особлива. Вона має властивість бути невидимою для третього ока таких людей, як я… Напевне не знаю, але думаю, що то слуги сатани. Інквізиції про них відомо, і вона їх використовує.
Оникій устромив руку в кишеню шароварів і довго там порпався. Та нарешті витяг і показав Приблуді щось схоже на клаптик луб’я.
— Та чорна душа має, проте, білу чуприну, — сказав характерник. — Оце я зняв сьогодні з лапи мого Стефана. Воно присохло до пазура разом з кров’ю бандюги.
Покидаючи Оникія, Сава завважив подумки, що той після замаху немовби втратив здатність проникати в чужі думки. Та нараз почув услід:
— Не втратив, не втратив…
Загін з п’яти вершників, перебрівши заводі, вибрався на суходіл. Це був острів, порослий березняком. Якби поміж козаків не було того, хто вже тут побував, вони не помітили б хатини під вербами. І дах, і колоди, з яких її було збито, майже суціль вкривала пухнаста латка моху. За кілька кроків плескалися хвилі великої водойми, а на березі ґелготала зграя диких гусей; не ляканих, бо на людей, котрі спішились зовсім поряд, вони не звертали уваги. Проте самі козаки тримали руки хто на ефесі шаблі, хто на пістолі.
— Гей, хто в хаті, зустрічай гостей! — гукнув один з прибулих.
Минуло чимало часу, поки рипнуло і на світ з’явилося щось схоже на лісовика — обросле бородою, з кучмою чорного волосся на голові.
— Кого чорти принесли?! — проревіло з дверей.
— Здичавів, Мисюго… — озвався один з п’ятірки. — Темний став, як вугілля, що тут куриш. Хіба так гостей зустрічають?
— Це ти, Нетудихато? — уже м’якшим голосом запитав господар. — Що тебе привело сюди на другий день Спаса? Та ще й при бойовому почті.
— Приїхали довідатись, коли купу розкидатимете. Потрібне деревне вугілля.
— Коли треба буде, тоді й розгорнемо. Не раніше, не пізніше.
Нетудихата відстебнув від сідла карафу й подав вугляреві.
— На ось, братику, скуштуй на честь свята… Ху-у, — прибулий повів носом, — та ти вже накуштувався. Тхне від тебе, як з винної діжі.
— Свято Боже, — проревіло добродушно.
— Атож, — сказав Нетудихата, озираючись довкіл, — здичавів тут сам-один…
— Я не один, — відказав Мисюга, зробивши довгий-довгий ковток і віддаючи порожню баклагу її власникові, — Кубусь зо мною… Пішов на лови. Вепрятини захтілось.
— Сміливий, мабуть, чоловік, — зауважив один з прибулих. — Сам на вепра…
— Та він стріляє знаєш як!
— Щось не чутно було пострілів, — зауважив той самий чоловік.
— У нього арбалет.
— І давно ти один тут? — поцікавився Нетудихата.
— Та з ранку. Заходьте, хлопці, — запросив Мисюга.
Нетудихата показав поглядом одному з п’ятірки йти слідом; троє інших залишилися біля коней.
У хатині з двома маленькими вікнами пахло смаженою птицею і вільгістю. На струганому столі лежали коржі, апетитно зарум’янені на вогні шматки гусятини, стояв чималий глек з вузеньким горлом і два вирізьблені з берези ківшики.
— А тепер скуштуйте моєї, — сказав господар, наливаючи з глека.
Запах і темно-синій колір рідини свідчили, що це торішня тернівка.
Нетудихата випередив чоловіка, котрий з ним приїхав, і, взявши обидва ківша, один подав господареві.
— Ну, давай, братику, щоб удома не журилися, — сказав, проте сам не поспішав пити.
І не торкався губами посудини доти, доки не спорожнив свою вугляр. Мить повагавшись, він і собі перехилив.
— А тепер слухай, Мисюго, що я тобі скажу. Твій напарник Кубусь — інквізиторський найманий убивця. Він проник на Низ з метою занапастити Оникія-характерника. Але, гадаю, не тільки для цього.
— Та ти знаєш, скільки він уже тут живе?.. І я нічого такого за ним не помічав.
— Не було сприятливої нагоди.
— Ну, а зараз яка нагода? Що змінилось?
— Поранені наливайківці приблудились до нас — сорок сім душ. І жодного з них ніхто не знає. До того ж поміж них є пики досить-таки непевні. Отож він і вирішив виконати наказ саме тепер, коли стало кого запідозрити. А тільки Божа рука відвела смерть від характерника.
— Не віриться мені, братику. Ми з ним тут — усе по-людському. Неробою його не назвеш. Оті купи, що чадять… Треба ж було понаспилювати стільки дерев, нарубати силу дрів. А землі там скільки зверху!
— Ти його вранці бачив?
— Ну. Ми поснідали, причастились. — Мисюга кивнув на глек. — А тоді він подався…