Золото і кров Сінопа

Сава спершу побачив чиюсь тінь, а потім почув:

— Добридень, пани-брати!

То був голос гетьмана, який у супроводі писаря і джури непомітно підійшов до стапеля. Попри серпневу теплінь, козацькі зверхники були одягнені у такий самий однострій, як і вартові на брамі, — червоні шаровари, чоботи, білі сорочки і легкі свити. Голови покривали сірі смушкові шапки з червоними шликами.

— Доброго здоров’я, пани-батьки! — схопившись на рівні, відказав голосно Микита В’юн.

— Оце козак! — мовив Микошинський. — А ти чого такий сумний? Приблудою тебе, здаєтьтся, нарекли?

З-над борту з’явилася поголена голова Потурнака з люлькою в зубах. Микошинський тим часом оглядав судно; він навіть провів долонею по гладко відфугованих дошках. На його обличчі з’явилося вдоволення.

— Шануйтеся, дітки… Вам-бо на ньому й плавати. Хто який дуб зробить, той на ньому і в похід піде.

Потурнак з Микошинським і писарем сиділи під вербою, спостерігаючи, як на галері й каравелі піднімали й спускали вітрила. Їх, здавалося, нічого, крім вишколу команди моряків, не цікавило.

— Петре, — озвався гетьман, — ти довго був у Сінопі. Що воно за місто?

— Забудь про нього й думати, Богдане, — відказав Потурнак. — Тільки занапастиш людей.

— Ну, ти стратег… Таке вже воно й неприступне…

— Атож. Неприступне. — Потурнак вибив об корінь верби люльку, сховав у кишеню.

— У чому ж його неприступність? Високі кріпосні мури, чи що?

— Дуже високі. І здіймаються просто з води. День і ніч варта на них зірко стежить за кожним суденцем, за кожною фелюгою, яка з’являється в морі. Не менш пильно стежать також за пустелею з протилежного боку міста. Охороняє його великий загін яничарів.

— Петре, — подав голос писар, — а чого така увага султана саме до цього міста?

— Ну, так склалося. Постійні гості міста — найбагатші негоціанти і найвизначніші вельможі світу, які відвідують його, щоб купити або продати якусь коштовніть. Квадратний сажень кам’янистої землі в Сінопі коштує вдвічі дорожче, ніж у Стамбулі.

На сухорлявому лиці писаря з’явилося розчарування.

— Шкода, — сказав він, перебираючи пальцями сивий вус.

— Що шкода? — не зрозумів Потурнак.

— Що фортеця така неприступна.

Козак довго не озивався. Він ляснув по кишені, де лежали кисет і люлька, але не витяг їх.

— У місто можна проникнути тільки через браму, — нарешті подав він голос. — Її ж відмикають зі сходом і замикають із заходом сонця. Якщо якесь судно прибуде після заходу сонця, навіть коли ще не настане ніч, то ворота команді не відчинять. Неподалік від берега завжди стоять дві-три великі військові каторги. А на березі, біля самої води, — верф, де постійно щось споруджують: чи-то галеру, чи сандал. — Петро кивнув на плесо, звідки долинали команди. — Ось такі. Ага, ще: судна не всіх держав мають право заходити в Сінопську гавань. Наприклад, корабель під французьким прапором не впустять… Тепер з боку, протилежного від моря… Там місцевість хоч і безлюдна, але караванні шляхи не пустують. Десь із десяток їх зливаються неподалік від Сінопа в дві дороги, одна з яких веде в гавань, друга — до південної брами, яка так само відмикається зі сходом і замикається з заходом сонця. Варта помітить не те, що караван, а й шакала за версту. До речі, ночі там ясні…