Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Зірвавши шматок дубового листя і обмотавши стрілу, він не без зусиль висмикнув її з дерева. В яскравому світлі смолоскипів було видно, що наконечник і частина древка були вимащені зеленою рідиною.
— Пробачте, братчики, за підозру, — винувато промовив Оникій. — Це рука інквізиції.
— Атож, інквізиції, — мовив гетьман сам до себе, розглядаючи наступного дня вже вимиту стрілу.
— З чого ти взяв, Богдане? — поцікавився осавул Нетудихата. — Це міг бути звичайний релігійний фанатик, який побачив у тому нещасному всі біди, що, бува, на нас валяться.
— Ні, пане осавуле, фанатик православної віри не стрілятиме такою стрілою. Наконечники зі срібла відливають у таємних ливарнях інквізиції, і вони призначені для вбивства тільки вурдалаків, упирів, відьом і всілякої нечистої сили. Бо тільки срібна стріла і срібна куля мають силу, аби вкоротити віку такій істоті. Отож поміж чесного воїнства завівся чужинець.
Писар, котрий безмовно сидів за своїм столом, подав голос:
— У цій пригоді, панове, є також добрий знак. Якщо нашого Оникія не взяла срібна стріла, — а той, хто випустив її, напевне, був майстром своєї справи, то він — характерник — не є нечистою людиною… Ну, якщо вірити інквізиції щодо властивостей срібної стріли.
— А й справді, — мовив Микошинський. — Виходить, Оникій Колодуба не товариш сатані.Обличчя гетьмана просвітліло; вочевидь, особа характерника його, як вірного церкви, теж бентежила. Та враз воно знову стало заклопотаним.
— Ще один момент, — сказав він. — Той, хто мав наказ убити чаклуна, знає про наш намір здійснити морський похід. Йому невідомо, правда, куди саме. Втім, нам — також… — усміхнувся гетьман. — Якщо він утече, то про все довідаються єзуїти. А там одразу збагнуть, чим це пахне для Речі Посполитої, яка перебуває у вогні повстань. Отож у гирлі Дніпра на нас чатуватиме турецький флот.
— Ти думаєш, пане гетьмане, що поляки насміляться протиставити себе всій Європі, яка піднялась на турка? — озвався осавул.
— Авжеж, ні. Вони знайдуть спосіб передати звістку султанові через турецьких вивідників у Варшаві; вони її ненароком вибовкають.
— Справді, — сказав писар, — ієзуїта треба зловити будь-що. І я, здається, знаю, поміж кого його слід шукати… До того, як вони — новоприбулі — з’явились, було спокійно. Колись давно, правда, по Оникія приходила ціла група “псів господніх”, але їх повкидали в Дніпро, і вони мало не потопились. Ти, Богдане, був тоді на Дінці.
— Не схожі новаки на зловмисників, — озвався осавул. — Всі порубані, хворі…
— Мова йде про одного з них. До того ж минуло два тижні, і більшість з них одужує.
— Якщо твої підозри, писарю, слушні, то інквізиції стане відомо і про посланця Рудольфа Другого, якого вони привели з собою. А це вже зовсім кепсько.
Настав другий день Спаса. Козаки хоч і були ошатно вбрані, але на лицях їхніх бракувало святкової безтурботності. Всіх стривожив замах на характерника. Відчували себе ніяково і новоприбулі, які дедалі частіше ловили на собі підозріливі погляди господарів. Більшість з них одужала, але свіжі шрами потворили кому лице, кому плече, кому груди. Це справді була частина лазарету, якій пощастило вижити. Служба осавула доповіла, що ніхто з сорока семи прибульців не зник.
А тим часом Оникій сидів собі під дубом, ніби нічого й не сталося; біля нього стояли святкові страви, принесені з куренів. Щоправда, від хмільного характерник відмовився.
— Забери оте, Саво, — сказав він Приблуді, показуючи на глек з медовухою. — Нехай хлопці самі вип’ють, а мені принеси узвару… А постривай-но, посидь ще трохи коло мене.
— Оникію, — сказав Сава, — я розумію, чого по тебе приходили пси господні, ти-бо напророчив смерть Стефанові Баторію. Але дотепер ти мешкаєш поміж козаків і ніякої загрози для інквізиції не являєш. Чого вони намагаються тебе зі світу звести?
— Саво, Карпів сину, нехай тобі буде відомо, що смерть короля — то тільки перше моє віщування, яке збулося. За тим багато чого справдилося. І кожного разу пси господні заглядали до книги, в якій занотоване все сказане мною і такими людьми, як я, і повідане їм їхніми вивідниками. На жаль, все воно збувається і надалі збуватиметься. А ті, — Оникій показав кудись рукою, — думають, що я його насилаю… Хочеш запитати, які напасті вже впали? — випередив характерник Савине запитання. — Ну, татари торік спалили Галич, Снятин, Жуків, Тлумач, Тисменицю. А я застерігав про це ще до смерті Баторія. А ось тепер у Львові й Перемишлі мор великий почався. От інквізиція й шукає, на кого б списати ту кару Божу.