ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Коли б можна було якимось фізичним шляхом відтворити таке саме електромагнітне поле і піддати його впливові відповідну ділянку мозку, питання було б розв’язане. Людина відчула б укол.
Ні, фізика, техніка поки що неспроможні зробити це, бо всі фіксовані коливання, як установив Ридан, складаються з безлічі якихось інших ультрависокочастотних коливань, які тільки й можуть дати потрібний ефект. А відтворити їх людина не може. Виходить, щоб з’ясувати питання про суть цих електричних імпульсів, потрібен якийсь інший шлях.
Знову почалися шукання невідомого.
Як завжди в таких випадках, Ридан не припиняв інших робіт, навіть форсував їх: адже все було зв’язано нитками загальної ідеї, і в будь-якій побічній роботі міг раптом виявитися ключ до розв’язання головного.
Але минали тижні, стомлена думка починала метатися, поверталася назад, до джерел сформованого завдання. Ридан, за своїм звичаєм, знову й знову перевіряв правильність вихідних положень. Усе виявилося правильним, розв’язання — необхідним, але шлях до розв’язання не знаходився.
Надзвичайно жаркий травень наближався до кінця, коли над Москвою пронеслася коротка, але дуже сильна гроза, яку Ридан з такою пристрасною наполегливістю наздогнав кілометрів за п’ятдесят на схід, від столиці.
Близько першої години ночі лімузин професора рявкнув біля воріт.
Ганна й Наталя не спали. Це був гарячий час, коли радянські люди віком від одинадцяти і мало не до п’ятдесяти років складали екзамени, оцінювали знання, набуті за рік.
Наталя була маленькою, непоказною дичкою, коли років десять тому доля в образі жалісливої тітки, яка працювала в їдальні риданівського інституту, закинула її з рідного села в столицю: треба було підгодувати охлялу дев’ятирічну дівчинку, а далі «видно буде».
Метка і кмітлива, Наталя швидко освоїлася в новій обстановці і стала діяльним помічником майже всіх працівників інститутського «цеху харчування» — кухні та їдальні. Незабаром вона почала з’являтися в квартирі професора, допомагаючи прибиральниці або офіціантці, яка з їдальні приносила сніданки та обіди.
Якось побачивши її, Ридан раптом насторожився, лагідно поговорив з дівчинкою, потім розпитав про неї тітку-кухарку… Поява Наталі поставила перед ним важливу проблему.
— Її ще зовсім не торкнулася культура. Це дике людське дитинча, — говорив він того ж дня дочці. — Але яке метке, кмітливе і симпатичне. Та подумай, Галю, вона неписьменна. Їй вчитися треба, а не картоплю чистити на кухні. Слухай-но. А що коли ми візьмемо її до себе? Хай живе у нас. Навчимо її грамоти, виховаємо, пошлемо до школи, зробимо з неї справжню культурну людину. Давай візьмемо?..
Ридан добре розумів, що задум цей мав і друге призначення. Є східна приказка: «Дуже добре — теж недобре». От і в Ридана було так. Він був добрим батьком, Ганна — доброю дочкою. Літній чоловік і дочка-підліток — хіба це сім’я? Що й казати, сім’ї не було. Бракувало тих численних непомітних турбот, — співчувань, оцінок, конфліктів і прикростей, які збагачують барвами і тонами життя звичайної сім’ї, як скрипка прикрашає обертонами і робить чарівним простий звук струни.
Професор не помилився. Поступово Наталя стала справжнім членом сім’ї; Ганна знайшла молодшу сестру і вихованку, Ридан — другу дочку. Зовсім інше життя почалося в домі. Уже не глуха тиша, яка так гнітюче нагадувала про смерть дружини, зустрічала на порозі професора щоразу, коли він повертався з своєї лабораторії додому. Ні, тепер він ще здалеку чув жваві дівочі голоси, сміх, пісню, іноді — суперечку. І навіть тиша в кімнатах перестала бути похмурою, наповнилася іншим змістом; вона говорила про зосередженість, про напружену роботу думки там, за дверима, і це підбадьорювало і радувало Ридана.
І от Наталя вже переходила в останній клас школи. Важко було б пізнати в цій витонченій, гарненькій дівчині колишню маленьку замазуру, як її називали тоді — циганочку. А втім, усі основні риси залишилися при ній — така ж вона була тоненька, смуглява, бистроока. А смішні кіски, які колись стирчали врізнобіч, тепер гордо прикрашали її задерикувате личко важким чорним вінком.
У ці дні перед екзаменами (Ганна складала за третій курс консерваторії) дівчата працювали наполегливо і методично, суворо дотримуючись розпорядку дня, накресленого разом з батьком. Зараз програма була порушена: Ридан ще не повернувся, і дівчата чекали його, готуючись до екзамену.