ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
— Як, Нато, їсть?
— Їсть, їсть.
— Ану, Галю, вимкни… О! Бачиш? Перестав жувати. Чудово, Галю, чудово! Тепер не треба стежити за цим. Подивимось на мого. — Вони підійшли до третьої клітки. — Нато, залиш усе, як є, і йди до нас. Хай їсть спокійно… Тепер дивіться: мій майже заснув. А от вмикаю… Бачите?
Кролик енергійно мотнув головою, мов намагаючись щось схопити… Картина «їди без їжі» повторилася з усіма подробицями і з цим звірятком. Ридан уже не дотримувався обережності в жестах, вільно рухався, говорив голосно, навіть пробував постукувати по клітці пальцем. З рухів очей та вух кролика можна було зробити висновок, що він нормально бачить і чує, але всі ці впливи уже не могли порушити основного, сильного, як гіпноз, впливу другого мозку, який струмував по тонкому проводу з клітки за стіною.
— Вимикаю.
Кролик вмить завмер у тій же позі. Ридан трохи почекав, мовчки переводячи погляд з однієї клітки на другу, потім схопився з місця.
— Кінець, кидайте вахту, годі! Все ясно. Розумієте ви, зубрили, що це означає?.. Це величезне відкриття! Ну — ура!
— Ура-а-а! — загриміло в кімнаті.
— А тепер, спати — і ніяких розмов! Якщо хочете, завтра поговоримо.
Помічники перезирнулися і покірно пішли. Професор «вимкнув» кроликів з цього дивного ланцюга, розсадив по своїх клітках і, розділивши між ними залишки капусти, пішов у свою кімнату.
Розділ третій
АПАРАТ ДОКТОРА ГРОССА
Лишається ще чотири східці. Вісім уже позаду.
Великий, товстий чоловік, спираючись на поруччя, заносить ногу і рішуче нахиляється вперед, очевидно маючи намір одним духом взяти цю останню перешкоду.
Дерев’яні поруччя помітно хитаються, червоні, натерті мастикою сходи дратують своїм скрипом.
Ні, доведеться зупинитися. Занадто утруднене дихання, дуже важко стукає серце.
Він кладе невеликий, перев’язаний пакунок на зігнуте коліно. Неподобство! Всього п’ятсот грамів, але й вони втомлюють… Апоплексичне обличчя, заросле чорним волоссям, вкривається крапельками поту.
На верхній площадці обережно, поштовхами відчиняються двері.
— А, пан Мюленберг, доброго дня!
— Доброго дня, фрау Ліз, — і, немов просячи пробачення за свою кволість, він додає, важко дихаючи: — От бачите…
Жінка співчутливо хитає головою. Серце… У наш час не можна мати серце. Або треба жити в провінції. В Мюнхені нічим дихати, повітря нема, його витіснив бензиновий перегар. І потім — спека…
— Серце веде лік часу, фрау Ліз, — говорить Мюленберг, сходячи па площадку. — Десять років тому я вперше вибіг по цих сходах до доктора Гросса. Вибіг! Тепер я повзу… Сумний ювілей, фрау Ліз, тяжкі, погані роки. Але нічого не вдієш. Очевидно, буде ще гірше…
У фрау Ліз очі стають круглими. Не треба так говорити. Хто знає… Хіба можна тепер казати те, що думаєш…
— Ганс уже прийшов, — промовила вона ніби між іншим, входячи за Мюленбергом в лабораторію.
— Ганс хороший хлопець, фрау Ліз… Це добре, що він уже тут. Виходить, ми сьогодні закінчимо нашу велику роботу. Це теж чудовий, але, мабуть, безглуздий факт. — Останні слова він вимовив потихеньку.
— До речі! Є лист панові доктору. Я поклала його вам на стіл. Нічого не треба, пане Мюленберг?
— Лист? — кілька секунд він вивчає конверт. — Ні… можете йти, до приходу пана Гросса нічого не треба.
Він чекає, поки зачиняться двері. Потім стоячи розриває конверт.
«Управління мюнхенського муніципалітету дуже просить пана доктора Гросса прибути на адресу: Людвіг-штрасе, 104, відділ 8, кімната 56, для переговорів. Інженер, пан Вейнтрауб, чекатиме доктора Гросса від 11 до 12 години сьогодні».
Так. От і сталося. Все зрозуміло. Мюленберг відчуває, як нудна слабість охоплює коліна. Він важко опускається в крісло, кладе голову на руки і думає. Скільки хороших, чесних людей загинули отак, — багатьох він знав… Це стандарт. Людину запрошують з’явитися в яку-небудь установу. Там, у кімнаті, яка не має ніякого відношення до цієї установи, гестапівець ввічливо нагадує людині, що вона тоді-то там-то сказала таку-то фразу або розповіла анекдот антинацістського характеру. Або приховала у службовій анкеті своє неарійське походження. Або не витягнула руку вперед на знак привітання на зборах, коли вшановували фюрера. Або відмовилася брати участь у розробці нового способу масового знищення людей…