ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Тоді була організована облава на «чистих» фізиків — електриків-хвильовиків. «Ну, цими вже хоч греблю гати», — говорив Ридан, радіючи тепер, що позбувся біофізиків. На цей час він уже знав, що йому потрібні електрики саме такого профілю. Однак і тут нічого не вийшло. Жоден тямущий фізик-хвильовик не виявив бажання переключитися на вивчення фізіологічних проблем. У них було досить своїх інтересів, своїх ідей. Ридан, не втрачаючи надії, шукав, хоча й не так енергійно, як раніше. Шукання ці якоюсь мірою полегшували становище; утворилося коло нових знайомих, які охоче допомагали Риданові порадами у важких випадках.
Тик було й тепер. Один з фізиків, навіть і не знаючи як слід, у чому справа, і не підозрюючи, яким відкриттям звучать для Ридана його слова, сказав йому просто:
— Якщо ви впевнені, що ці випромінювання існують і що вони неозначено малі, чому б вам не спробувати застосувати недавно винайдений динатронний посилювач? Адже він саме й призначений для дуже слабких початкових струмів.
На другий же день Ридан, не бажаючи нікому доручати таку відповідальну справу, сам приїхав у Ленінград до винахідника цього чудового електронного приладу. Скромний інженер зовсім полонив професора своїм витвором. Це була невеличка витончена трубка; ледве помітні початкові струми, проходячи крізь неї, посилювалися в десятки мільйонів разів без будь-яких ламп! Трубка могла працювати і як фотоелемент, — вона посилювала струми, що виникали в ній під дією слабенького світла зовні.
Винахідник показав Риданові кілька приголомшливих «фокусів». Трубка вмикала світло в кімнаті, коли професор, стоячи в темряві на відстані кількох метрів од неї, курив, задихаючись і кашляючи з незвички, цигарку. Радіоприймач, обладнаний цією трубкою, не потребував струму для розжарення і міг працювати від будь-якого джерела світла в кімнаті. Навіть «кроки» мухи, що бігала в цигарковій коробці, чути було на всю кімнату, завдяки цій трубці, з’єднаній з мікрофоном і репродуктором.
Захоплений Ридан розповів інженерові про свої труднощі. Чи можна використати трубку для посилення біострумів? Інженер не сумнівався в цьому і пояснив, як це зробити.
Окрилений надією, з дорогоцінним пакунком в руках Ридан повернувся в Москву і одразу ж почав із своїми помічниками встановлювати чудесну трубку.
І от, нарешті, все готове: Ридан знову відчув знайоме хвилювання перед вирішальним дослідом.
Знову з’явився кролик з трепанованим черепом, срібна антена, свинцевий екран.
Тиша. Темрява. Два спалахи маленької лампочки…
Коли принесли готову стрічку, професор поривчасто розгорнув її.
— Ага, є!
Стрічка була геть уся покреслена неправильними, стрибаючими зигзагами. Примруживши очі, щоб виділити з хаосу цих стрибків переважаючий напрям кривої, Ридан розпізнав знайомий рисунок електричних імпульсів, які завжди з’являлися в мозку від раптової дії світла на очі.
Хвилі мозку були спіймані!
Тепер ставала зрозумілою загадка, що її давно вже марно намагалися розгадати фізіологи: як перестрибує збудження з одного нерва на інший або з однієї нервової клітини на іншу, коли між ними нема безпосереднього контакту.
Не потрібно ніякого контакту! Він зовсім не обов’язковий для електромагнітних хвиль, які можуть поширюватися і без будь-яких провідників.
Так наполегливо, неухильно і впевнено йшов Ридан накресленим шляхом.
Зранку професор ставив досліди, обходив лабораторії, перевіряв роботу працівників і давав їм вказівки. Увечері він звичайно розстилав на своєму столі останні цереброграми і уважно вивчав їх. Щось обчислював, записував у свою велику книгу-зошит, іноді креслив на міліметрівці якісь криві і вклеював ці креслення в той же зошит. Цереброграми давали багатющий матеріал для роздумів і нових ідей, які професор наступного ж ранку перевіряв новими серіями дослідів.
Після одинадцятої, перед сном, Ридан читав. Радянські і зарубіжні журнали, по яких він стежив за роботою інших дослідників біострумів, забирали теж багато часу. Спершу ці відомості допомагали Риданові орієнтуватися, він знаходив у них корисні для себе вказівки. Але вже через рік стало ясно, що він випередив своїх закордонних колег. Роботи Бергера, Едріана та інших стали пройденими віхами на шляху Ридана.