Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
- Того вечора, в суботу, він у наряд заступив, помічником чергового по роті. А перед цим мені каже: «Василю, я тебе, як мужик мужика, прошу! Моїй курві треба позапланову перевірку влаштувати. Підміни на пару годин!» Ну, раз треба, то треба. Почекали пару годин після відбою, він узяв чергову машину і поїхав. А я його пов’язку начепив і сиджу, як король на іменинах. Бо хто нас перевірять буде, ми ж не ПВО! У мене кум в їхньому штабі, так повіриш, за рік жінку на три кілометри недо… «того»!… Тільки почнуть, дзвінок: «Готовність номер один! Злазь, біжи!» Злазить, біжить із задертим цим, як його… Про що я?
- Про те, як приблизно о першій годині ночі ви підмінили на чергуванні вашого покійного друга, а він сам на службовій машині поїхав додому.
- Точно! Сказав, як усе чисто, то він одразу назад. А як заловить, то буде розбір польотів по олімпійській програмі - до самого ранку. І я тоді теж до підйому прокукурікаю в казармі. А він за мене колись відчергує.
- І що, машина повернулася без вашого друга?
- Точно! Що то сискар - все точно зрозумів! У них з водієм домовленість була - якщо через десять хвилин не повернеться, то «газик» їде в роту. Ну все, думаю, заловив, нарешті. В понеділок все розкаже, буде що послухати. А в понеділок доповідають: «Пропав!» І якби не ти, сискар, ми б і досі не знали, яку страшну смерть прийняв наш бойовий друг од зрадливої руки невірної дружини. Вип’ємо!
Але пити вже не хотілося. І все випите миттю випарувалось з моєї голови, коли я збагнув, що і моя версія, і щиросердне визнання - то, вибачайте, дверцята до того місця, через яке не один мужик постраждав. Не було теплого серпневого вечора та сімейної ідилії навколо принесеного кавуна. Був суцільний армійський бардак, де ніхто і нічого толком не знає, де на службових машинах висліджують невірних дружин, а начальству - один чорт, як тебе звати: Іванов, Шевченко чи Поцкхерашвілі! Головне, аби в належному за статутом місці стовбичило щось із належною пов’язкою на рукаві кітеля чи гімнастерки.
Все простіше від армійських матюків. Правдою була лише кров на кухні. А решта? Пара коханців, ревнивий бугай-симментал, котрий заплатить життям за надмірну цікавість. Міцні чоловічі руки запакують труп у якийсь мішок. Далі світло в під’їзді вимикається на кілька хвилин, вантаж пакується в багажник машини, підігнаної під самі двері. І доки вона вдома замиває сліди, він, коханець, топить форму в Дніпрі, а її носія закопує десь подалі. В моїй службовій біографії був геніальний за своєю простотою епізод: небажаний труп заховали на цвинтарі, у свіжу могилу, на глибину один метр. Потім горбочок упорядкували, прив’ялі квіти з підсохлими вінками поклали на старе місце - шукай вітра в полі! І таки шукали б, аж тут невчасно померла бабуся основного покійника і її вирішили «підпоховати» до коханого онука, аби не витрачатись згодом на зайвий надгробок. Отут і з’ясувалося, що на довічну жилплощу онука хтось уже незаконно прописався. Ну, решта - то вже справа міліцейської техніки.
Треба віддати належне медсестрі - попри мою настирність і власний страх, вона вигадала геніальну версію. Згубила себе, але врятувала коханця. Як там говорила її подруга-лікар: «В чомусь краща за інших. Розумніша…»? Розумніша! Тому й пошила нас, лягавих, в дурні. Господи, чому ж ніхто не запідозрив про існування третього? А він чому мовчав, доки йшло слідство та суди з апеляціями? Хто він такий, що задля нього молода, красива, розумна жінка ладна була пожертвувати життям? У нас же, слава Богу, не вісімнадцяте століття надворі! В наш емансипований двадцятий вік годі й сподіватись на такі подвиги. Одне слово, я наважився знайти ЙОГО. Як не розколю, то хоч гляну…
Була на світі єдина людина, яку можна було б умовити допомогти - ота подруга-лікарка. Але коли я, засапавшись, прибіг до госпіталю, мене «втішили». Виявляється, до лікарки після суду над медсестрою прителіпався якийсь клістирний ідеолог і почав вичитувати - як це так, що у її відділі працювала особливо небезпечна злочинниця? Лікарка мовчки вхопила підполковника медслужби однією рукою за галстук, другою - за причинне місце, підняла і з розмаху посадила на сімейство кактусів, що тихенько стояло на табуретці в кутку кабінету. Потім силою встромила начальнику в руки маленьке люстерко і пінцет, наказала: «Працюйте!», а сама сіла до столу і написала заяву про звільнення.
За її адресою жили вже інші люди. Паспортний стіл видав довідку: «Виписана за межі Києва в зв’язку зі зміною місця проживання». А де воно, те місце, ніхто не знав. Що залишалося? Оголошувати всесоюзний розшук? За якими підставами? Нове розслідування старої справи, скажу я начальству, а воно мене запитає, чи є у мене якісь нові факти, окрім п’яного белькотіння прапорщика. Так він же на тверезу голову від усього відмовиться. Мало що після літри випитої горілки приверзеться!
Чомусь понесло мене у те медучилище, де свого часу вчилася медсестра і викладала її старша подруга. Раптом залишилися старі симпатії? Мене послали до завуча, літньої жінки з колодочками фронтових нагород, серед яких були два ордени Червоної Зірки і один - Слави.
- Особа, яка вас цікавить, - пояснила завуч, - ніяких друзів серед викладацького складу ніколи не мала. Її цікавили виключно студенти, точніше - студентки. Ви, напевне, знаєте, що у нас дівочий контингент. Хлопці йдуть або в Перше училище, або одразу в медінститут. Так от, вона готова була зі своїми ученицями не тільки днювати, а й ночувати. Саме так - запрошувала їх додому, залишала у себе до ранку. Я не натякаю на щось аморальне, цього ще не вистачає! Але є правило: іногородні повинні ночувати в гуртожитку, бо дирекція відповідає за них цілодобово. Врешті решт - ми попросили цю даму написати заяву, бо вона протиставила себе колективу. А потім поповзли плітки. Здогадуєтесь, які?
- Здогадуюсь. «Черницю» Дідро читав ще в Університеті.
Фронтовичка глянула на мене так, наче я був якоюсь рідкісною формою не дуже поширеної хвороби:
- Юридичний? Заочно?
- Філософський, стаціонар.
- Кажуть, в Ізраїлі це лікують, - зітхнула вона.
- Що лікують?
- Те, що примушує випускника філософського факультету йти на роботу в міліцію.
- Не знаю, я там не був. І, напевне, ніколи не буду.
- Не зарікайтесь, юначе, - сказала завуч, - краще знайдіть собі молоду красиву єврейку, одружіться з нею і виїжджайте. Якщо ви такий вже невиліковний філософ, то можете і там служити в поліції, вас боятимуться злодії і поважатимуть сусіди. На старості років ви перетворитесь на справжнього єврея. Сидітимете вечорами на стільчику перед власним будинком десь у Хайфі, чи навіть у Тель-Авіві. Будете попивати фруктову горілку і розмовляти з такими ж, як і ви, старими жидами про політику. А навколо бігатиме купа ваших онуків. Знаєте, якби у мене була онука чи молода дочка, я б вас просватала. Але у мене ніколи не могло бути дітей… Ви, напевне, і не чули, що аж до кінця 43-го року фронтова санітарка чи медсестра мусила витягати з поля бою поранених разом з їхньою зброєю. Солдатик міг по дорозі померти від кровотечі - то вважалося нормальним. Але спробуй не притягни гвинтівку чи автомат! Пошлють назад - повзи! Отак два-три дні поповзаєш у холодній воді, в снігу, в суміші льоду з грязюкою… Які там діти! Ось чим я заплатила за нашу славну перемогу над фашизмом.
Я більше не шукав лікарку. І не подавав рапорту про перегляд справи. Бо там, де є кохання, немає логіки. А там, де немає логіки, нема чого робити інспектору Київського карного розшуку. Але я погрішив би проти самого себе, якби своїми каналами не навів певні довідки через Головне управління по відбуттю покарань нашого Міністерства. З’ясувалося, що невідомий мені коханець в колонії, де відбувала строк медсестра, не засвітився. На побачення до неї приїздила лише якась красива на вигляд жінка, що представлялась далекою родичкою. Забув сказати - вся рідня засудженої, а також її колеги і знайомі відхрестились від неї ще після арешту.
Мого Старого теж, напевне, щось бентежило, бо одного дня він прийшов у мій кабінетик і чомусь розповів те, що я вже знав - про родичку, яка навідує нашу колишню підслідну:
- А я й не вірив, що дружба між жінками може бути сильнішою, аніж кохання…