Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Я встала перед 6-тою ранку, випила кави і рвонула рівною дорогою просто до Ступниці, бо ця частина Бистриці вже була мною пройдена, а до Ступниці було 10 км. За мною аж курилось, бо не було ні машин, ні людей, тільки у Винниках якийсь чоловік пив каву на призьбі старої хати. Старі сільські хати мені наймиліші з їхніми садками і несуєтністю, і простими квітами біля плоту. Хати у нас розташовані вздовж основної дороги, і за ними прозирали вкриті срібною росою поля, над якими сходило сонце. Отак. Це все ще існує. А потім я побачила корів, яких гнали пастися, невелика череда з Мокрян, села, що збоку за Винниками в улоговині над самою річкою. Череда перетнула дорогу, вже не асфальтовану, а посипану щебнем, а я пішла прямо — до Ступниці. Я там була аж тричі. Але задля Городища, розташованого в надзвичайно доброму місці, яке не хочеться покидати… Воно дарує тобі таке відчуття повноти й гармонії, що аж сльози виступають на очах. Моя пам’ять у час зневіри й суму посилає мені замість ліків такі-от краєвиди: освітлена сонцем гора на Заріччі із самотньою грушею, дорога до Лаврова, замкова гора в селі Спаса з материнкою, яблунями-дичками, чи ось вали Ступницького городища. За тисячу років вони не заросли кущами, не осипались, і такі теплі навіть на око.
Я знала, що їх побачу. Перед тим у вологій гущавині, бо поруч річка, буде стара колгоспна стайня з дерева, де тепер складають сіно й солому. І високий беріжок, вкритий муравою, на який хтось кладе кілька цукерок. Може, там втопилася дитина, бо внизу глибоко, а може, то жертва Богові річки, бо всі рази я заставала там жменю карамельок. Хреста не було, як то ставлять на місці трагічної загибелі.
Я не хотіла йти дорогою через усе село і зійшла на стежку ближче до річки. І там час змістився. Поодинокі хати вгрузали в землю, старі, довгі, з великими садами. Тут немає вдосталь сонця і чути шум ріки, що наливається повінню. Екзотичні хати і дивні жовті квіти за тином, я таких ніколи не бачила. Одні хати на горбку, інші на рівному, під шаром ґрунту ховається рінь. Відразу й не розбереш, чи там хтось мешкає, чи навідується час від часу. Коли йдеш головною вулицею, там промовляє кожна хата, а тут їм нема потреби говорити про себе. І так тихо. Накрапає дощ, і через якийсь час я вже не йду селом, а переходжу через кладку й опиняюся в лозах, намагаючись іти паралельно до головної вулиці, щоб втрапити до городища, а звідти вирушити вже вздовж течії. Довго блукаю, потім переходжу через воду. Може, з космосу русло Бистриці виглядає прямим, а тут щохвилі річка повертає. Стежки немає, падає дощ, але це не той дощ, якого треба боятись. Я знаю, де городище, але щоб потрапити туди, треба бути птахом, бо між водою і кручами немає берега. Все ще видно сліди недавньої повені, але вода чиста і лиш подекуди сягає колін. Мене охоплює роздратування, бо я не збиралася йти по воді, а тут навіть вийти не можна на сухе, через густу стіну верболозу й високий берег. Я виросла біля цієї ріки, в моєму дитинстві лози росли лише у Винниках, і майже всюди був доступ до води: влітку ми там прали великі речі, коци, хідники, розстеляли їх на камінні. А колись сільські жінки майже все прали на річці, як влітку, так і взимку. Моя прабабця так і померла, залишивши чотирьох дітей сиротами, пішла прати взимку й застудилась. І бабця Настя вже у вісім років місила на хліб, стаючи на стільчик, бо діжа була висока. Мачуха виявилась недоброю, як у казках.
Були ще броди для худоби, корів і коней, але тепер в Урожі худобу женуть через міст, хоча скільки тепер цієї худобини… У Ступниці люди теж повинні були мати брід, і я знала, що він трохи вище Городища. Але зі мною трапився черговий блуд і я не знайшла його, просто полізла крізь лози, коли урвався терпець. Нічого, втішила себе, вийду на гору, що за церквою, і звідти піду просто полем до дороги на Самбір.