Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Мені потрібно було пройти біля групи дерев. Лісок коло самої траси — недобре місце. Там можна знайти все, що завгодно, і кого завгодно. Он тепер стояла вантажівка, правда, досить далеко, однак я пішла якомога швидше. Я виросла у відносно безпечних лісах, ходжу туди сама й, інстинктивно відчувши присутність чужої людини, намагаюсь відійти подалі. А ліси довкола міст, чи так звані посадки, — вкрай небезпечне місце. Ти можеш стати свідком, жертвою, і ще невідомо, що гірше.
Я сяк-так розібралась з картою ще у Львові. Мені слід було йти трасою в бік Дрогобича, від села Городище, і десь там мала бути Велика Озимина. Я йшла дуже довго під супровід вихлопних газів від безлічі машин, час від часу переходячи в тінь. Може, я пройшла три, може, чотири кілометри, перш ніж якийсь старший чоловік на ровері сказав, що я можу піти до Малої Озимини, а звідти буде два кілометри до Великої. Я вирішила заодно подивитись обидві.
Мала Озимина була невеличким селом, не виглядала надто заможною, але привітною. Розпитавши, де дорога на Велику, я вирушила приємною незаасфальтованою дорогою, прямою, рівною, без жодних сюрпризів, і невдовзі переді мною постало дуже гарне і чисте село, через яке текла Бистриця, якась дуже маленька. Цю Бистрицю бачили Владислав Ягайло і Жільбер де Ланнуа, а на порослій лісом горі, що була не в селі, а за трасою, ловили ведмедів. Цікаво, де стояло шатро з зеленого гілля, що так приємно здивувало бургундського лицаря? Біля старої ферми була ціла площа, вкрита зеленим моріжком, далеко від центру села. Я уявила собі на ній зелене шатро, а поруч табір Владислава Ягайла. Вони ж не могли стояти в самому селі. Нехай тут. Гарне рівне місце, куди легко під’їхати обозом.
Одразу ж за майданом починалось інше село — Добряни. Гарна назва. Звідти й прізвище Добрянські. У нас в селі жила родина Добрянських. Я зайшла до крамниці й купила собі морозиво, а заодно спитала, де церква. Може, там є надгробки родичів Франка, хоча в недавно минулі сумні часи позносили всі надгробки коло церков. Таке я бачила і в Україні, і в Калінінградській області, й була до цього готова.
Ніщо так не свідчить про культуру села, як ставлення до могил. Цвинтар зберігся, всі пам’ятники були побілені, хоч не всі цілі, трава викошена, а поруч церкви кам’яна плита, поставлена, очевидно, руками самих мешканців, про те, що з Великої Озимини походить рід Івана Франка — прадід, дід і батько. Довкола плити вилися прив’ялі, трохи здичавілі ружі, і віяло від неї теплом вранішнього сонця. Мені сподобались дві Озимини, нічим не розчарували. Є подекуди такі села, де громада вміє про себе подбати. Не думаю, що їм легко було встановити цей пам’ятник, зберегти цвинтар коло церкви, в центрі села. Видно, здорова кров, яка не зіпсувалася від різних політичних інфекцій. На Народному домі в Малій Озимині я ще бачила меморіальну дошку, присвячену місцевому повстанцю, теж не казенну. І, певно, діти в школі знають щось про Жільбера де Ланнуа, бо я знайшла статтю про нього, написану місцевим краєзнавцем. В кожному разі, це не село Нагуєвичі, у якого відібрали Івана Франка і зробили його чужим. Я не чула, щоб там хтось щиро пишався своїм земляком. Радше питання: що ми будемо з цього мати.
Село маленьке, і невдовзі я опинилась на трасі, напружено вирішуючи, як мені вертатися: пішки чи автобусом. На зупинці стояли люди, чекали на автобус. Я доїду до Лішні, а там ловитиму щось до Урожа. Але я поїла морозива, посиділа трохи на цвинтарі і подумала собі: «Мені п’ятдесят п’ять років, я здоровіша за своїх ровесниць, які тихо занурюються в безнадійну сірятину старості. Чорт забирай, якщо зумію пройти ще 20 км назад, то я доведу сама собі, що здорова, сильна і смілива. І дурна також, як і в юності. Назад я піду через кладку, а там стежка доведе мене до Ступниці, отже, вперед. Ти молодець, Галю!»
І я погнала трасою до того місця, звідки можна вийти на кладку. Не шукала іншої дороги, наді мною нависала Ведмежа гора, вкрита лісом. Так мене знову занесе кудись. Я навіть не дивилась, котра година. Приблизно третя, плюс-мінус.