Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3504-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської». Краткое содержание книги:
Микита поскладав черепки на лавицю, узяв тивуна за ноги й виволік на подвір'я, потім вернувся до хати, витер об холоші долоні й мовив до жінки:
— Ти чекай мене… Роби горшки, продавай, а я… Я піду до старости Івашка, поки Давидович не посадив мене в казнь. Розповім йому все. Кажуть, він справедливий чоловік, та й суддя йому підлягає.
Двір Івашка Преслужича–Рогатинського стояв окремішньо від міста неподалік замку, за нижнім валом. Високий частокіл, що обгородив дворові будівлі, сходився з обох боків до залізної брами — парадного входу. Біля брами стояв озброєний стражник.
Гончар Микита крадькома, ніби вже всі в місті могли знати, що трапилося, пробрався до брами й легко прочинив її. Стражник загородив йому дорогу алебардою.
— Я до його милості боярина, — промовив Микита тремтячим голосом: до нього дедалі чіткіше приходило усвідомлення кари, яка його чекає за вбивство тивуна, але іншого порятунку, як признатися у всьому старості, не міг придумати. Про втечу й не помислив, бо куди втече, коли іншого світу поза Олеськом і Гавареччиною не знає; чекати дома, поки прийдуть за ним, було ще страшніше. Він повторив: — Я до пана старости Івашка Рогатинського.
Стражник пропустив: державець олеського ключа, коли бував удома, приймав усіх — від багатих землян до найбіднішого волочебника. Зате в замку не допускав до себе нікого з посполитих.
Микита зайшов до вітальні, обвішаної зброєю та вистеленої кабанячими шкурами, і довго чекав. Врешті із хоромів крізь бокові двері увійшов бородатий чоловік у повісм'яній вишитій сорочці. Гончар упізнав у ньому старосту і впав на коліна.
— Встань, — мовив Івашко. — Я не король. Кажи, чого просити хочеш. Чи мо', накоїв що?
— Я тивуна… тивуна гаварецького, що від судді Давидовича… Мартина, которого Скрибкою прозивають, нині… убив, — простогнав гончар.
— Убив?! — Івашко аж присів на лавицю, з подивом придивляючись до мирного широкого обличчя ремісника, який, здавалось би, і мухи не здатен роздавити. — Як — убив?
— Горшком, ваша милосте…
Івашко прикусив спідню губу, що затремтіла від сміху, і допитував далі:
— За віщо ти його убив?
— Я не хотів… Він чиншу жадав, на переднівку — чиншу цілу гривню, бо суддя весілля синові справляти має, а в мене й півгроша не знайдеться — на своє весілля восени геть усе витратив… Він ударив мою жінку нагайкою по лиці, а мені Бог тяму відібрав…
Івашкове обличчя спалахнуло червінню. Злість на скнарість Давидовича змішалась з гнівом на непокірних підданих, до того ще й лихе передчуття стривожило душу: смерть напередодні весілля, яке має відбутися післязавтра, нічого доброго не віщує. Він сказав жорстоко:
— Убієн будеш за вбивство.
Плечі в гончара опустилися, впала голова на груди.
— Вивести його! — гукнув Івашко до одвірного.
Втім, у дворі почулися чоловічий і жіночий голоси, якесь дивне хихотіння. Івашко вийшов на поріг. Біля брами стояла молода жінка в хустині, зсунутій на потилицю, й сардачку, вона тримала за руку тивуна Скрибку. Одне око в нього запливло синьою пухлиною, а він блаженно сміявся і повторював одне й те ж:
— Я інклюзник! Я інклюзник…
Жінка покинула тивуна й підбігла до боярина.
— Не карайте, не карайте мого Микиту, чей же не вбив він нікого, — залебеділа. — Тивун живий, дай йому Боже здоров'я. Живий, тільки сміється…
— Я інклюзник, — переконував тивун стражника. — Дам тобі один грош, а мені вернеться десять… Я навчу пана суддю, як робити з гроша інклюз, і він назбирає синові на весілля купу срібла. Я чорта поцілував, а на Cyca плюнув, я навчу суддю, як на Cyca плювати…
— Відведіть його в казнь, хай там посидить, поки отямиться, — звелів Івашко. — А цього, — показав на Микиту, — до замку, в татарню!
Орися чула все.
Вона сиділа у дівичнику й вишивала нелюбові весільну сорочку. Знала давно, що не має волі, хоч батько її безтямно любить. Сказав колись: «Королі з королями, бояри з боярами, смерди із смердами. Анну Ярославну видали за французького короля, Ядвігу за Ягайла — чи їх хтось питав про любов? Ти ж вийдеш за Адама Давидовича, бо мені з його батьком Олесько тримати». Знала, що нема її волі, і звикала до рум'янощокого Адама, який приходив до неї двічі на тиждень і водно теревенив про те, скільки в теребовельському маєтку, який буде належати йому, ланів, скільки челяді чорної — парубків, і челяді білої — жінок, скільки служб тяглих людей, а скільки бортників, риболовів і сторожів, сокольників, бобровиків, конюхів, лісничих, бондарів, ковалів і теслів.