Вигнанець і чорна вдова

Перш ніж ступити далі, Платон причинив двері. Побачивши клямку, для певності накинув її. Ще й перевірив, чи щільно.

Марія, розтріпана, заплакана й налякана, машинальним рухом запнула рожевий халат, ступила до Платона. Заквилила, голос тремтів:

— Пане Чечель... Я... Я... Рятуйте...

— Кого? — сухо спитав він, не зводячи погляду з мертвого барона. — Вашого чоловіка вже ніхто не врятує.

— Мене. Ви ж чули, бачили все! Ви ж для того тут! Мій чоловік найняв вас!

— Цитьте! — прикрикнув Платон. — Ви чудово знаєте, для чого я тут. Усі знають. Я мусив знайти автора анонімки. Тепер сталося те, про що в ній попереджали.

— Це не я!

— Та тихо вже! — Чечель тупнув ногою. — Розберемося. Поки сядьте он там, у кутку. Далі відповідаєте лише на моі запитання.

— Що ви хочете знати?

— Сядьте! — тепер Платон був змушений на неї гримнути.

Нарешті Марія послухалася, тугіше запнула халат, відійшла в куток, до глибокого крісла, вмостилася в ньому, підібгавши ноги. Блиснули голі п’яти, та новоспечена вдова швидко закрила їх полами.

Тепер Чечель з головою занурився у свою стихію. Мертве тіло, місце злочину, розслідування — те, що він навчився робити найкраще. Власне, більше нічого в свої двадцять шість не навчився. Навіть не думав про іншу професію, хай історія з Полінкою Урусовою поставила на кар’єрі поліцейського великий хрест.

Дзуськи.

Не втечеш від долі.

Платон підступив до тіла впритул. Опустився на коліна, нахилився нижче. Перше, що вдарило в ніс, — запах не до кінця висохлої сечі. Мрець перед смертю вдягнув халат, він затримував неприємне. Схоже, сечовий міхур небіжчика розслабився в момент смерті. З подібним Чечель уже стикався, і, якщо все так, як він припустив, фон Шлессер міг іще й загидити нічну сорочку.

Глянувши на мертве лице з вибалушеними очима, побачив висохлу піну в кутику рота.

Огиди не відчував, інакше поганий з нього сищик.

Нахилився так близько, як міг. Втягнув ніздрями запах, який на такій відстані сеча не перебивала повною мірою. Гмикнув, зітхнув, випростався.

— Як у бульварних романах.

— Що? — озвалася Марія зі свого кутка.

— Мигдаль чути. Ціаністий калій. Миттєва смерть. І прийняв його ваш чоловік не з доброї волі.

Платон хотів випростатись, та щось зачепило увагу.

Рачкуючи, обігнув тіло. Підліз із лівого боку. Обережно, двома пальцями, підняв аптечну пляшечку, що лежала біля лівиці. Понюхав, наморщив носа, поклав знахідку назад. Аж тепер став на рівні, повернувся до Марії всім корпусом.

— Він випив концентровану дозу ціаніду. З пляшечки, у якій зазвичай тримав ліки. Я давав їх йому минулої ночі. Ви при всіх давали чоловікові ліки вчора.

— До чого ви це кажете?

— До того, Маріє Данилівно, що тут поліції нема чого робити. Альфред фон Шлессер навряд чи вкоротив собі віку, щойно відсвяткувавши ювілей. Склянку йому дав той, кому барон довіряв і від кого не чекав підступності. Перша підозра — на вас, як не крути. Я б сам не думав нічого іншого. Проста справа.

— Навіщо мені вбивати чоловіка?

— Спадщина, Маріє Данилівно. Ще банальніший мотив, сотні разів описаний у тих-таки бульварних романах.

— Не читаю їх!

— Дарма. Часом таке читання радить злочинцям, як ліпше замести сліди.

— Та що ви таке плетете!

Марія рвучко скочила з крісла. Страх змінився на гнів. Щоки пашіли, очі палали, вона не втрималася й тупнула босою ніжкою.

— Я зрозуміла! Вони вам платять чи, радше, обіцяли заплатити! Базиль, Варвара — ви на їхньому боці! Але не надійтеся! В них нічого нема! Ви праві, я перша маю право на спадок! Жоден зі Шлессерів не дістане нічого! Ніхто з них не згаданий у заповіті!

— Чекайте. — Платон говорив спокійно. — Хіба заповіт існує?

— Ні! Альфред не збирався помирати! Хворів — та не аж так, щоб наближалася смерть!

— Як можна згадати чи не згадати когось у заповіті, якого де-факто не існує?

— Та отож! Розбещені дітки, і Марко теж, повинні сидіти мовчки, крячками! І чекати, поки я, вдова їхнього батька, вступлю в свої законні права! Й аж тоді сподіватися на мою милість до них! Якщо мовчатимуть, не ляпатимуть дурними язиками, я, так і бути, з поваги до пам’яті їхнього покійного батька не позбавлю жодного з них утримання, яке вони вже мають!

Марія тяжко дихала, у певний момент захлинулася словами.

— Ви все сказали? — спокійно запитав Платон.

Молода жінка ковзнула поглядом кудись нижче, і Чечель аж тепер згадав — увесь час, навіть оглядаючи тіло, примудрився не випускати з правиці револьвер. Коли брав пляшечку, не помітив, як машинально переклав зброю з правої руки в ліву, потім повернув назад. Справді, в ситуації, що склалася, револьвер був недоречним. Примостивши його на туалетний столик, Чечель знову розвернувся до Марії, яка вже встигла взути капці.

— Сказали все? — повторив.

— Що ще хочете почути?

— Більше нічого не треба. Досить, аби заарештувати вас і засудити на заслання в Сибір. Щойно ви наговорили на довічний термін. Кажу вам як правник з досвідом посилати вбивць на каторгу.

— Я не вбивця!

— Але щойно озвучили мені наміри щодо спадщини. Отже, очевидний мотив побачить навіть зелений помічник судового пристава. Тим більше є купа свідків, котрі підтвердять: жертву незадовго до трагедії попередили про ваш намір. Фон Шлессер не зважив, бо ви задурили йому голову. Молода жінка закохала в себе старшого чоловіка. Нарешті, Маріє Данилівно, спосіб убивства — жертва взяла отруту з рук, котрі вважала люблячими. Ну, і ваша репутація так званої чорної вдови. Вуаля! — Платон розвів руками, мов фокусник, котрий завершив трюк.

Кров відлинула від Маріїного обличчя. Коли Чечель завершив спіч, перед ним знову стояла до краю налякана жінка. Зиркнувши на мерця, вона схлипнула:

— Що робити? Що мені тепер робити, Платоне Яковичу? Ви ж врятуєте мене? Врятуєте, правда? Я вам заплачу, ви не пошкодуєте...