Вигнанець і чорна вдова

— Чорна вдова, — мовив Платон. — Так вас охрестили. Ходять чутки: ви прямо причетні до смерті двох попередніх чоловіків, після чого успадковували їхні статки. З кожним мали відчутну різницю в віці. Чоловіки годилися вам у батьки. Як, до речі, нинішній. Прошу розказати свою версію.

— Правду, — виправила Марія.

— Свою версію, — повторив Чечель. — Інакше доведеться визнати: за обідом Базиль теж сказав правду.

— Правда одна.

— Як особа, котру газети охрестили одним із найкращих сищиків Києва, смію зауважити: правда в кожного своя навіть по тому, як істину встановить суд присяжних. — Платон схрестив руки на грудях, сперся плечем на край шафи. — Слухаю.

Марія фон Шлессер кілька хвилин мовчала під цокання годинника.

— Овдій Дорошенко, — вичавила нарешті. — Мій перший чоловік. Я викладала музику його дітям у його маєтку. Після того як розорився батько і майно пішло з молотка, мусила якось годувати себе. На той час фортепіано — єдине, що я опанувала досконально, завдяки татові, який у кращі часи наймав учительку мені. Я не хотіла, він змушував. Наставниця заразом навчила мене німецької, тож учителькою я була досить вправною.

— Ви, як то кажуть, одружили пана Дорошенка з собою?

— Не хочеться брехати. Але й погодитися з вами не можна. Усе трохи не так, на відтінках. Овдій... Панасович давно жив сам, дружину забрала пропасниця. Її можна було вилікувати, проте і він, і обидві доньки казали: вона чомусь забобонно боялася лікарів. Звідки те в неї, Бог його зна. До речі, про Бога: замість медиків запрошувала священика. Вірила в силу молитви, з віком, як говорили, ставала дедалі набожнішою. І ще покійниця теж була значно молодшою за Овдія. Діти в них народилися пізно, між старшою дочкою та мною на той час було якихось десять років різниці.

— Вони добре до вас ставилися?

— Не повірите — так, доки Овдій не вирішив побратися зі мною. А я того хотіла, душею не кривитиму. Якось виходила його, він з віком частіше хворів. Стала з учительки доглядальницею. Потім йому порадили тривалу морську подорож. Не запросив — буквально звелів їхати з ним. Хто б відмовився... З мандрів повернулися зарученими.

— Скільки жили разом?

— П’ять років. Старша падчерка сприймала мене не краще, ніж ви бачили сьогодні. Молодша якось трималася, бо встигла прикипіти до мене, поки вчителювала. Але ж виростала, старша змогла накрутити сестру проти мене. Тож, коли Овдій помер на моїх руках у лікарні, а заповіт було складено на мою користь, уявіть, що почалося.

— Ви віддали половину на благодійність.

— Не допомогло. — Марія хитнула головою. — Дівчата воліли, аби віддала їм. Усе. Милостиво дозволяли жити у флігелі, обіцяли невеличке щомісячне утримання. Я могла вчителювати. — Сумно посміхнулася. — Платоне Яковичу, тільки чесно: ви б порадили мені так учинити, аби всі та все довкола заспокоїлися?

— Ні, — мовив він, навіть не думаючи. — Спадок ні до чого. Доньки пана Дорошенка ненавиділи вас особисто й на тому навряд чи зупинилися б. Одного разу ви опинилися б без даху над головою, а всі ваші речі вмістилися в одну валізу.

— Рада, що ми, хоч не знайомі дотепер, думаємо однаково.

— Проте ви все одно втрапили в скруту...

— Так. Мала намір дати лад грошам і майну. Скористалася кількома порадами, які за короткий час призвели до катастрофи. За іронією долі, все одно опинилася просто неба. Хіба двома роками пізніше.

— Другий шлюб?

— Урятував від остаточного падіння, — просто сказала Марія. — Поміщика Юрія Зайчевського зустріла не так щоб випадково, але й не шукала навмисне. Теж давно овдовів, дорослий син мешкав у Європі. Мені Юрій... Зенонович видався дуже самотнім.

— Чому?

— Той, хто не почувається самотнім, не влаштовує прийоми в маєтку щонайменше раз на тиждень. Як свята, то частіше. Само собою вийшло так, що я взялася розпоряджатися тим. Але ж наші люди... Поки не повінчалися, сприймали за хазяйку. По тому пішли чутки: прибрала до рук Зеноновича. Напевне хтось обмовився, як Юрій помер.

— Хтось?

— З вами говорили мій чоловік та Нікі, його довірена особа. Хто?

— Барон, — визнав Чечель.

— Що знаєте?

— Вбивство під час пограбування.

— На моїх очах. — Від її обличчя раптом відлинула кров. — Забрали готівку з сейфа, мої коштовності. Потім син намагався довести: проти спадку, який я отримала, втрати мізерні. Він же пустив поголос: я найняла вбивць.

— Заповіт було складено?

— Було, і я знала про це. Юрій... Зенонович мав дивну вдачу: раз на рік викликати нотаря й переписувати папери. Майже нічого не міняв, йому важливіше було тримати справи в повному порядку.

— Ви жили з ним два роки?

— Менше. Розумію, до чого ведете. Заповіт переписав на мою користь незабаром після вінчання. До речі, мені належали тільки гроші. Нерухомість, господарство — усе лишив синові. Але тому байдуже, швидко продав усе, у Європі йому гроші потрібніші. Перебралася до Києва, почала світське життя. Не вчителювати ж удові, яка має в банку мільйони.

— Куди вони щезли?

— Платоне Яковичу... — Марія зітхнула. — Коли гроші тільки витрачати, не примножувати, тим більше жінці в моєму становищі, тим більше яка піддається спокусам... Знову спробувала вкласти у власну справу. Знову багато втратила. Фон Шлессера зустріла, коли була на межі. Ось коротко про мене.

— Шлейф чуток тягнувся за вами весь час?

— Ні. Лиш коли виходила в люди чи робила щось публічно. Власне, аби не історія, яка привела вас сюди, нинішнє становище мене б цілком влаштовувало. Жити в маєтку далеко за Києвом, не мозолити людям очі, вибиратися в місто, коли сама хочу й коли є на те потреба. Мені тридцять п’ять. Повірте, я встигла як на свій вік дуже втомитися. Хочу спокою, як стара баба.