Вигнанець і чорна вдова
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-942-955-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Вигнанець і чорна вдова». Краткое содержание книги:
— Давайте не чіпати грошей, — відрізав Чечель. — Мене як поліцейського, хай колишнього, цікавить не ваш порятунок, а встановлення істини. Якщо з’ясую, що ви вбили чоловіка, не покриватиму вас. Хоча тут є величезне питання, чи вартує чогось моє слово взагалі. Я поза законом. Не пам’ятаю, казав вам чи ні. До мене в поліції особливий рахунок. А поліцію ви зобов’язані поставити до відома про те, що сталося. Якщо це не зробив уже хтось на кшталт Базиля. Той рветься з повідка й бризкає слиною, так хоче законопатити вас у камеру зі щурами.
Марію пересмикнуло.
— Не хочу.
— Ніхто не хоче. — У Платоновому голосі почулися нотки повчання. — Тож давайте домовимося тут, на березі, Маріє Данилівно: більше нікому такого, як оце щойно почув, не кажіть. За великим рахунком, навіть подумки, до себе. Ваше становище без того вкрай хистке. Ясно?
Жінка кивнула раз, потім — ще раз.
— Добре. Тепер — по справі. — Платон відчув себе справжнім слідчим. — Хто знайшов тіло?
— Я. Щойно побачила Альфреда отак, на підлозі, — кинулася до нього, почала сіпати. Чомусь першою думкою стрельнуло: впав із ліжка, не було кому подати ліки.
— Чому вас не було вночі на подружньому ліжку? Даруйте, якщо нечемний...
— Нічого. — Марія опановувала себе, уже відкинула емоції. — Останнім часом ми іноді лягали порізно. Я вважала, що чоловікові потрібен спокій. Коли почувався добре, мене поруч не треба. І, — вона проколола Платона гострим поглядом, — щоб одразу поставити крапки в найцікавішій для всіх історії. У свої ніби не надто поважні роки Альфред майже вичерпав чоловічі можливості. Знаю, дехто лишається жвавим до вісімдесяти чи навіть більше. Така вже ваша чоловіча природа. Але не Альфред. Ви знаєте все про його дітей. Нерви, додайте величезне напруження в усьому, що стосується родинного діла. Через те, аби розвантажити себе, він дозволив Ніколі перебрати керування. Отже, Платоне Яковичу, останній рік ми з Альфредом не жили інтимно. Не пам’ятаю вже, хто перший запропонував спати окремо. Обох влаштовувало.
— Дякую за відвертість, — стримано мовив Чечель. — Беру на замітку. Коли ви знайшли тіло, о якій годині?
— Перед восьмою. Альфредові час вживати ліки.
— Двері спальні були зачинені зсередини?
— На ключ, — підтвердила Марія. — Чоловік завжди так робив, та я маю свій. Ось.
Вона вийняла ключ із кишені халата.
— Відчинили самі чи перед тим постукали?
— Сама. Знала — замкнено.
Чечель обійшов ліжко, визирнув у вікно. Поторсав стулки.
— Теж замкнено. Зсередини. Другий поверх, внизу на снігу — жодних слідів. І взагалі, не припускаю, що пан барон уночі міг пустити когось з вулиці, хай навіть візитер ліз драбиною. — Він міркував уголос, звертаючись не так до Марії, як до себе. — Ви зайшли. Побачили чоловіка на підлозі. Переконалися — мертвий. Що далі?
— Погано контролювала себе, — зізналася Марія. — Подзвонила Ніколі...
— Стоп! — Платон зупинив її жестом. — Подзвонили?
— Там, біля ліжка — кнопки сигналізації. Одна для прислуги, одна дає дзвінок Садовському в кімнату. Перший поверх, він як управитель займає ціле ліве крило.
— Рідні діти не мають такої честі.
— Рідні діти в рідному домі гості, — відрубала Марія. — А Нікі тут живе й працює. Мав би пояснити вам.
— Пояснив. Садовський прийшов одразу?
— Забрало стільки часу, скільки треба, аби забігти з першого поверху на другий. Далі вже він здійняв гармидер.
— Ви нічого не чіпали тут?
— Ні. Я злякалася, зрозумійте.
— І не побачили пляшечку поруч із тілом?
— Не звернула уваги — так буде правильно.
— Маріє Данилівно, саме на це запитання треба дати чітку відповідь: ви бачили пляшечку чи не звернули уваги?
Жінка замислилася на мить.
— Помітила, — сказала впевнено. — Але перше, що сяйнуло: йому стало зле, встав із ліжка, сам знайшов пляшечку, аби не буркати мене. Тільки напад випередив, не встиг вжити ліки.
— Отже, ви не думали про насильницьку смерть?
— Нещасний випадок. Не інакше. — Раптом Марія несподівано для Чечеля намалювала на вустах подобу посмішки. — Ви ж на моїх очах переконалися: кімнату замкнено. Може, я погано знаюся на криміналі. Але вбивство вчиняє особа, яка перебуває поруч із жертвою. Тут нікого не було, Платоне Яковичу.
«Крім того, кого барон фон Шлессер пустив», — подумав Платон.
Або того, хто зайшов, маючи власний ключ.
Спершу дав вийти вдові.
Вийшов сам, на очах у всіх замкнувши місце злочину на ключ, який взяв у Марії. Поклав його в праву кишеню штанів. Револьвер, не маючи іншого місця, прилаштував ззаду за поясом штанів, перед тим перевіривши запобіжник. Обвів поглядом зібрання, затримавшись на кожному.
Вдова стала окремо, ближче до глухої стіни, у яку впирався коридор. Збоку виглядало: вона ховається за спиною Чечеля. Осиротілі Базиль і Варвара трималися за руки, чого Платон від цих брата з сестрою чекав найменше. Причому Варвара взяла руку Базиля в свою й час від часу стискала, мовби заспокоюючи імпульсивного брата. З усіх саме вона здавалася найспокійнішою, натомість Базиль нагадував бика перед коридою — голосно сопів, зиркав червоними очима, дихав крізь роздуті ніздрі. Нікола Садовський встиг дати одягу лад, навіть впорався із зачіскою. Проте нервував не менше від Марії, тупцяв на одному місці.
— Пані та панове, у будинку сталося вбивство, — заговорив Платон. — Попередній огляд тіла, здійснений мною, однозначно свідчить: барона Альфреда фон Шлессера отруєно ціанідом.
— Змія, — прогудів Базиль, кинувши на Марію лютий погляд через Платонове плече.
— Прошу зберігати спокій й тримати емоції при собі, — зауважив Чечель.
— Вам, чужому, легко говорити про спокій, — мовила Варвара. — Особливо коли вбивця, як я підозрюю, серед нас. Навіть здогадуюсь хто.
— Замовкніть! — вирвалося в Марії. — Ви нічого не знаєте!
— Ніхто нічого не знає, — сказав Платон. — Тож прошу всіх спуститися вниз, до обідньої зали. Тут уже нема чого робити.
— На якій підставі ви тут керуєте? — підкреслено ввічливо поцікавився Базиль. — Ви стороння особа. Не розумію, чому ви взагалі ще тут, влазите в поліцейську справу.
— Саме для пояснень я й прошу всіх перейти до зали.
— Послухаймо молодого чоловіка. — Варвара сильніше стисла братову руку. — Можливо, почуємо щось мудре.
Вони пішли до сходів першими, причому менша сестра тягнула старшого брата за руку, мов сувора матуся — неслухняну дитину. Садовський рушив за ними. Чечель жестом пропустив Марію поперед себе, та вона хитнула головою, рушила останньою, замикаючи маленьку процесію.
У залі четвірка, не змовляючись, розмістилася за обіднім столом. Причому так, як посідали вчора. Марія трималася окремо, а Нікола вмостився між Шлессерами й вдовою, ніби мав намір стати своєрідним арбітром. Платон лишився на ногах, зі свого місця бачив кожного, заговорив, висловлюючи думки, що вже встигли скластися докупи.
— Пані та панове, повторюся: господаря маєтку вбито цієї ночі. Про це треба повідомити поліцію. Сталося те, про що невідомий, якого я так і не встиг вирахувати, попереджав барона листом. Ви знаєте, я не так давно служив у поліції. Маю репутацію, скажімо так, не найгіршого майстра пошукової справи. Огляд, який я провів, та короткий допит, — він наголосив на цьому слові, — Марії Данилівни дав усі підстави для прикрого висновку: вбивця тут, у будинку. Він не прийшов зовні.
— Я вам більше скажу, пане сищику! — Базиль нахилився вперед. — Убивця тут, у цій залі. За он тим краєм столу!
Вказівний палець він наставив на Марію.
— Згодна, — зауважила Варвара. — Хоч би про що ви питали цю особу за зачиненими дверима, вона збрехала вам. І збреше поліції.
— Вам так само доведеться брехати, — відрубав Платон. — Точніше, приховувати від органів дізнання правду про себе. Присутні розуміють, про що я, Варваро Альфредівно. Ви теж не робіть круглих очей.
— На що натякаєте? — визвірився Базиль. — Хочете образити честь та гідність моєї сестри? Чи мою?