Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Да, я понімаю, — ледве ворочаючи язиком, сказав дядько Володя. — Мені як сину тра було б матір забрать, але условія в мене непідходящі. Ну от, подумай сам, живу я на п’ятому етажі, без ліфту — як мені її туди затарабанить?

— Так, це проблема, — сказав мирно татко. — В баби сто сімдесят два кеге, а може, й більше…

— Ну нехай я її туди б якось затарабанив, піяніна ж носять, — сказав дядько Володя, — але жінка моя за матір’ю дивитися не буде, а її тра по-женському обійти. А в мене така вирва: на чорта, каже, здалася мені твоя мать? Вона й мене не хоче обхóдить, бо робота, понімаєш, у мене, ну, гразна, я собі сам стіраю, а вона тіко сміється. Літом я тіко на дачці живу, на розкладусі сплю, а не дома — нема там для мене місця в жизні…

— Так, це проблема, — сказав татко. — З бабами трудно жить.

— Я понімаю, — казав так само печально дядько Володя, — мати моя, оскільки ти з Людкою не розписаний, тобі, може, й не родичка, до тебе тут претенцій нема. А може, ти захочеш собі молодуху взять і якось законно жизню зорганізувать — то шо тоді робить?

— Так, це проблема, — сказав татко. — Але при живій жінці я поки що женитися вдруге не збираюся. Хай живуть, я не проти.

— Думаєш, мені не жаль матері? — протягло сказав дядько Володя. — Жаль, хоч вона баба — не конхвєтка. Хай я від неї в жизні нічого доброго не мав, мати є мати. В дом хроніка її тоже не візьмуть — діти живі й здорові… Прийдеш додому, жінка від мене носа верне: пошол вон, каже, смердяк, дітей проти мене научила і проти матері, коли та жила в нас. Вони, ті бісенята, таке їй вичворяли — уму непостіжимо. А що я можу? Крикну на них, а та зміюка: пошел вон од нас, смердяк! Ну, я часом іду. І на вокзалі не раз спав. А матір тра по-женському обійти.