Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
І білий світ для мене став чорним. В один день від мене всі відсахнулися. Навіть, брати геологи, але я на них не мав і не маю обиди. Я розумів їх. Як і те розумів, що мені треба негайно зникнути з цього світу.
Принаймні, триматися од нього осторонь аби ще когось не заразити.
Оскільки способів лікування прокази немає, я тоді, як заразився в Індії, зрозумів, що це вже асе. (Правда, що хоч від прокази і не можна вилікуватися, але лікуватися все одне треба, інакше буде ще гірше). Сама вона не залишить мене. Принаймні, доти, доки не з’їсть, а медицина безсила. Мені доля винесла смертний вирок. Вищу міру — гнити живцем і бути позбавленим суспільства й спілкування з собі подібними (хіба, що з такими хворими, як і сам). Про те, щоб такому хворому мати сім’ю й говорити не доводилося. Не було ані найменшої надії врятуватися. Та ще й заражуватиму ближніх — з ким контактуватиму. (Я знову здригнувся, але виду не подав).
Мій ляк можна зрозуміти — прокаженим не було місця на Землі. І — не має ні серед живих, ні серед мертвих. Захворів проказою — ти вже мертвий, хоч і живий, але вже мертвий. Мертвий, хоч ще чомусь і живий. Таким, навіть, у церквах ставили свічки — за упокій. Ще живим.
Отож, повернувшись з Індії (проказа тільки-но починалася і на моєму обличчі її ще не видно було) в СРСР. Куди далі? Де жити? (Як жити — то інша річ). Додому повертатися? Дружину і сина заразити? Та мене міліція одразу ж схопить і відпровадить в лепрозорій… Почалися безсонні ночі, коли так викручувало ноги й руки, що я качався до ранку і вовком вив. І постала переді мною — вперше у моєму до того такому успішному житті, — дилема. Гострим ребром: або жити, або…
Я добре знав, що проказа — не виліковується.
Наша могутня медицина перед нею, як і перед деякими іншими хворобами — безсило пасує. І навіть не може її загнати, — бодай на якимсь час, — хоча б в ремісію — тимчасове ослаблення проявів хвороби. Бодай на кілька років дати приреченому передих — так ні ж. Хоч лікуйся, хоч не лікуйся — все одне справа буде лише погіршуватися, і погіршуватиметься тільки катастрофічно. Доти, доки я, — в даному разі я, — не перетворюся на живий… Даруйте, смердючий і спотворений труп. Надії на порятунок — нуль. Тільки стрімкий розвиток хвороби в напрямку до загибелі, в крайньому разі до жахливої інвалідності. Як хворих не лікуй, вони все одне благополучно гинуть. А я… Не я перший, не я останній. За тисячі років, що на планеті Земля лютує проказа — мільйони й мільйони таких як я були приречені живцем гнити. І гнили, живцем. Медицина, власне, влада, лише прихистить мене в лепрозорії та й усе і буде лише спостерігати як я гнию. Доти, доки й не переселюся на лікарняне кладовище, де лежать сотні й сотні таких бідолах, які колись приїхали сюди з надією на порятунок…
Тож і постала переді мною дилема: або жити, жити навіть і тоді, коли в тебе, ще живого, почнуть відмирати органи твого тіла, або… або покінчити з таким життям. Одним махом розрубати гордіїв вузол, щоб і себе не мучити, адже кінець все одне буде жахливим, і близьких звільнити від горя. І піти з цього світу, таким радикальним чином вирішивши свої проблеми, страхи, болі, відчаї, безнадію…
Все одне ж колись доведеться помирати — безсмертних в роду людському немає. То краще одним махом: р-раз і все. Як казав один вождь: немає людини, немає і проблеми.
А якщо жити, то доведеться жити самому — без сім’ї, без рідних, без близьких. У мого любого Омара Хайяма ніколи не було сім’ї, як і нащадків, а нічого — жив і творив. Проживу і я без сім’ї.
Аби хоч якось заспокоїти себе, що не буду мати не лише сім’ї, а й друзів, я повторював рубаї того ж таки Омара Хайяма.