Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
Та й обличчя в багатьох спотворені так, що на них лячно й дивитися. Тож вони й не виходили на волю — світ їх не прийме, вони страшні для нього істоти. Носії зарази, з якою людство не може впоратися з часів Ветхого Завіту.
На території колонії — невеличкі городики, на грядках хворі — хто ще міг — якось потихеньку длубалися, аби відвести душу і вбити вільний час якого до безміру було — покалічені, постарілі, онемощілі. Більшість днями сиділа на лавочках під лікарняним корпусом — на сонечку вигрівалися. Хоча це чисто умовно — вигрівалися, — адже прокажені не відчувають тепла. Як і холоду. Тіла їхні нечутливі до подразників — хоч розпеченим залізом їх припікай — їм все одне. Нових хворих після розпаду Союзу в лепрозорій вже не привозять, а ті що були частково вимерли, решта постаріла.
Є там і невеличка пасіка в покинутому яблуневому саду, що вже давно від старості не родить, а новий посадити в адміністрації нема коштів. На пасіці — п’ять рамочних вуликів і стільки ж дуплянок, — і трудиться в міру своїх сил і можливостей Урмат Бек. Бджоли — то останнє захоплення, що в нього ще лишилося в цьому світі, І він йому віддається сповна. «Коли б, — казав, — не бджоли (у його вимові «пчели»), то не знаю, як би й жив тут. А ще, — стримано посміхнувся своїм спотвореним лицем і посміхатися йому було тяжко — шкіра натягувалася, — в нас спільний друг — кіт Харитон. Здоровий такий котяра, пухнастий і ледачий — мишей ліниться ловити то вони в нас і по постелях бігають. А тому ліниться, що ми його вдосталь харчами забезпечуємо. Прокази Харитон не боїться, тому вільно обходить кімнати з хворими і треться об ноги та муркоче… Для нас то щаслива мить забуття, коли здається, що ти вдома, в колі сім’ї і твій кіт тобі об ноги треться та співає свою безконечну пісеньку…
— Згодом, — далі розказував Урмат Бек, — наш кіт Харитон негадано народив семеро кошенят. Уявляєте? Для нас то була новина з новин! Лише тоді ми здогадалися, що то не кіт Харитон, а кішка. Ми її стали звати Харитонихою. І вдячні їй, що вона єдина у світі істота, яка не боїться з нами дружити. Інших новин у нас немає…
За час, що ми з ним не бачилися, Урмат ще більше зсохся, змалів і онемощів — навіть зростом поменшав, перетворившись на такого собі підлітка.
Проказа вже почала діставатися до його лиця й потихеньку його потворила, але ноги та руки — чи те, що від них позоставалося, — перестало крутити і він вже міг спокійно спати.
Хоча… Який там спокій у його стані! Але ні-ні та й намугикує старий геолог, як болячки надто прикрутять його: «Держись, геолог, крепись, геолог, ти ветру и солнцу брат…». Я таки зважився і розповів йому про свою поїздку до Єсентуків та про екскурсії на схили Великого Кавказу.
Ми сиділи на лавочці й він здригнувся — як я почав говорити про відвідини його батьківщини, — здригнувся і завмер. Здавалось, навіть і дихати перестав.
Я ще повагавшись, чесно про все йому розповів — про те, що почув на його батьківщині.
— Мамаджан, кажеш, поставила мені могильний надгробок? — перепитав і по хвилі схвально кивнув. — Це добре. Так і треба — ставити померлим надгробки. Для них, як і для всіх я мертвий. А мертві повинні мати свої могили — цього права нас, мертвих, ніхто не може позбавити!
В цей час в оточенні виводку пухнастих тлустеньких кошенят, підійшла до нас руда кішка, яка ще не так давно перебувала у статусі кота Харитона і заходилася тертися об ноги Урмату. Тручись та вигинаючи спину і задираючи хвоста, затягла свою заспокійливу пісеньку, наче як казала: все буде добре, все буде до-о…
За нею, беручи приклад з матері замуркотіли, тручись об ноги Урмата її кошенята. І все те котяче сімейство так затишно муркотіло, що Урмат і геть розтанув душею. Посміхаючись невідомо до кого — чи до чого, — гладив обрубком руки кошаче сімейство і очі його — коли звів голову, — були просвітлені і чисті-пречисті. І сам він був лагідний і наче аж умиротворений.
— Це мій ірам, — сказав, — казковий сад, рай… — Жаль тільки, що Кавказ звідси далеко. Але він часто приходить у мої сни — високі білоголові гори, хребти й урвища, зелені долини, бурхливі ріки. Ревуть зубри… Від їхнього реву я й прокидаюся і довго лежу та слухаю як у напівсні чи напів маренні стогнуть у кімнаті напівлюди, а мені здається, що я десь далеко— далеко, там, де ревуть зубри і кличуть мене, колись кавказьку людину до себе у гості…