Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
Я був тоді молодим — 30 років, тільки жити! — успішним журналістом, вже дослужився до заступника редактора газети (в недалекій перспективі мені «світила» його посада — він вже потихеньку збирався на пенсію) мав молоду дружину, двох діток, вельми пристойну квартиру, не кажучи вже про вагу в суспільстві… Одне слово, життя моє і кар’єра тоді були на злеті. І йти на контакт з прокаженим? Я що — вже зовсім того… Ризикувати усім — здоров’ям, життям, сім’єю, кар’єрою?.. Адже тоді — та й тепер, між іншим, — ніхто не знав як передається проказа, а що вона передається при прямому контакті, сумнівів ні в кого не було. Тож ідучи на контакт, я ризикував усім тим, чого на той час досягнув. Зрештою, і життям, але… Перемогла професія, обов’язок журналіста. Та й проста цікавість — я все ж таки творча особистість. І я пішов. На той контакт, що міг для мене закінчитися печально. (Як мій дід у подібних випадках казав: вилізти боком).
Перед тим заглянув до тлумачного словника та енциклопедії аби поповнити свої запаси куцих знань про жахливу недугу. І вичитав там таке: прокажений (а Урмат Бек з Великого Кавказу саме таким і був) — це людина хвора на проказу. У свою чергу проказа — тяжка (гостра) хвороба інфекційного (ось що мене лякало-насторожувало: інфекційного!) захворювання людини, що уражає шкіру, м’язи, гортань, внутрішні органи та периферичну нервову систему. Букет здатен відлякати будь-кого з бажаючих поконтактувати з прокаженими. Та й в ім’я чого? Аби задовільнити свою цікавість, вивчити ще й такий матеріал, написати про нещасного, якому вже ніхто й ніщо не допоможе, якогось там нариса? Тим більше, йти до їхньої колонії, до лепрозорію, що недарма ж знаходиться на відшибі ледь чи не засекречений, принаймні, місце знаходження його ніде не афішується і в персі про те, — аби не сіяти паніку, — ані слівця тоді не було. Знаходиться за колючим дротом та міцною охороною — тюрма тюрмою! А все тому, що проказа (лепра) — дуже і дуже небезпечне захворювання. Заражені люди живуть (мають жити) ізольовано в спецприміщеннях лікувально— трудових закладів, лепрозоріях. Простіше, в резервації, в колонії для прокажених, що їх здорові обминають десятою дорогою, а контактів з її хворими бояться як вогню.
А я зібрався туди йти. За власною забаганкою, а не з чийогось злого повеління. І вела мене туди журналістська етика й обов’язок.
В тлумачному словнику надибав ще й таку цитату до слова «проказа» (з Ю. Смолича): «Може, в цих місцях лютує якась із жахливих і нерозгаданих південних пошестей… — Проказа! Лепра! — здригнувся Сахно на свою здогадку».
Виявляється — це я тоді для себе відкрив, — в Україні є лепрозорій — в одній з її південних областей (у якій — промовчу), на межі з Придністров’ям. У ті часи — найбільша в Радянському Союзі резервація для хворих на лепру. І туди, на зустріч з прокаженим, а отже, потенційно небезпечним, в лікарню— колонію (чи й тюрму — за колючим же дротом!) я й поїхав. Всю дорогу я ні-ні та й непокоївся: а раптом, не доведи Господи, підхоплю?
Журналістська цікавість до всього незнаного мені таки пересилила і я поїхав. На південь — скажу так, — України, до тамтешньої колонії прокажених (казали, їх там чоловік двісті), щоб зустрітися з ним, карачаєвцем з Великого Кавказу на ймення Урмат Бек, долею якого я тоді зацікавився і навіть збирався про нього щось там писати.
Лікарня знаходилась на околиці якогось села, під яром і була обнесена високим і щільним зеленим парканом, добряче правда, облупленим, поверх якого тягнувся колючий дріт. Мда-а…
Розташовувалась вона в якомусь прадавньому, напівзруйнованому замку (на території були новіші будівлі, адміністративний корпус тощо), у якому під час Другої світової були німецькі казарми. Хворі тулилися по п’ять чоловік у кімнаті із склепінчастою стелею і товстими — чи не фортечними — стінами.
Ось і контрольно— пропускний пункт, озброєна сторожа, яку хотілося назвати вартою.
А навколо паркану зарості кропиви, будяків, чортополоху, одне слово, забутий закутень світу.
Зустріч з моїм героєм відбулася за сприяння головного лікаря. Він мені й дозвіл дав відвідати лепрозорій, сказавши при цьому: «Не дрейф, журналісте, — панібратськи так порадив. — Я тут сиджу вже десять років, а бачиш — живий, здоровий, слава Богу. (Він був тлустий, білий халат аж тріщав ньому — і страждав ядухою). — Лепра чіпляється в першу чергу до тих, хто її боїшся. Сподіваюсь, ти її не боїшся? І правильно робиш, бо тих відчайдух, кому вона до фені, зараза обминає». Лікарня вважалася санаторієм для специфічного контингенту хворих.