Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
«І сокіл вище сонця не літає».
Це так. Не літає. Вище сонечка, але очевидно він все ж таки літає вище всіх крилатих, коли про нього і в прислів’ї згадується.
А називають його боривітром тому, що він з самим вітром бореться. І завжди успішно. А ще має звичку, високо піднявшись, стояти в повітрі — уявляєте? Часто й проти вітру. І небо — його рідний дім.
Навіть буревійне, грозове.
А почув я про боривітра, про отого самого, про якого оце й збираюсь вам повідати, від однієї дівчинки. Та ви, мабуть, вже чули про неї — про те дівча та про його феноменальні здібності якось і в пресі писали, Віта її звати. Віта Корольова.
Очевидно, вам треба неодмінно повідати, що це за незвичайне дівчатко — дванадцяти чи що років. Ще й не піддівок. Просто дівчатко— курчатко та й по тому, але саме воно вивело мене на того боривітра.
Річ у тім, що співлива Вітонька володіє неймовірними (принаймні, як на мене, кому ведмідь на вухо наступив) музикальними здібностями. І надзвичайним слухом, бо чує навіть те, що звичайному вуху не дано чути. Ще й розрізняє такі нюанси, тони й напівтони, що для інших зливаються вони в один акорд.
А ще вона вміє розмовляти з… птахами. По-їхньому, по-пташиному — уявляєте? Ні, нам цього не збагнути, а як мені про це на папері передати, як я в пташиній мові — ні бум-бум.
Скажу лише: Віта їх чудово розуміє, а вони її.
Дівча, цікавеньке до всього, заптує їх, а вони й відповідають.
Тож недарма це дівчатко Цвіркунчиком звуть, бо воно й цвіркуном може цвірчати.
А вміє Віта по-їхньому, по-пташиному лящати, тьохкати, цокати, свистіти-посвистувати, як синички, скрекотати, як ото сороки скрекочуть, цвіріньчати горобчиком, щебетати, ґелґотати, кахкати, сокоріти, голубкою туркотіти… Одне слово, вміє відтворювати найрізноманітніші пташині голоси та їхні співи-перепіви.
Але й це ще не все (та й кого здивуєш, наприклад, умінням тьохкати, бодай і по-солов’їному?). У птахів, виявляється, не тільки свій спів у кожного, а й своя мова. Бо вони не просто співають (хоча й співають), а ще й перемовляються між собою. Інформацією обмінюються. Чи — враженнями-почуттями. Не кажучи вже за новини чи якісь тривожні вісті. Віта тим і незвичайне дівча, що хтось — але — хто? — наділив її здібностями по-пташиному балакати. І вона розуміє пташок, а вони — її. В цьому ділі дівча те — пташиний поліглот, себто знає багато пташиних мов. Ви вірите в таке? Я — вірю. А ви вже повірте мені. І ось що одного разу з нею лучилося.
Якось Віта з мамою зайшла до пересувного звіринця, що саме тоді до нас завітав — з тиграми, ведмедями, вовками, мавпочками…
А з пернатих там був лише один представник крилатих — сокіл-боривітер. Сидів він на пеньку в своїй клітці набурмосений, сюди й туди поводив міцним гачковидним дзьобом, що був наче жовтим лаком відполірований. На відвідувачів звіринця й уваги не звертав. Дивився на них і на бачив нікого, як ото ми крізь скло дивимося на світ білий, а самого скла й не завабачаємо. Звик за роки не звертати уваги на тих, хто на нього по той бік клітки витріщається, пальцями тикає та вигукує:
— Диви, диви!.. Сокіл! Справжній-щонайсправжнісінький!!.
От Віта почекала поки од клітки відійде галаслива дітвора (вона подалася до кліток з мавпами, як тільки-но там залунав регіт — кумедне щось витворяли примати) та раптом і заговорила до нього. Мовою його, що її на папері трудно передати — та ще не володіючи музикальним слухом.
На мові сокола вийшло — крім свисту, — щось як тюві-ік, к’юві-ік… І ще якісь посвисти, якісь невловимі переливи, якісь незбагненні колінця.
Боривітер, який сидів відсторонений од усього світу білого, бо й поспілкуватися йому ні з ким було, вчувши оте тюві-ік, к’юві-ік, стрепенувся. І наче подивовано подивився на маленьку двоногу, але не літаючу істоту, котра стояла по той бік клітки. Визнавши її чи не за свою, за пташку якусь, відгукнувся:
— Тюві-ік, к’юві-ік…
І ще якісь посвити, переспіви, колінця, що все разом, але в різних тональностях і складало мову соколів.
Так почалася між ними розмова — людини і птаха. Слово це — розмови — не беру в лапки, бо ж розмова була справжньою — маленька людина запитувала птаха на його мові, а птах — радий, що є з ким поспілкуватися, відповідав їй своєю мовою. Навіть про абстрактні поняття вони поговорили. Бо й таке мислення притаманне птахам.
Згодом Віта на моє запитання «Про що ж ти з соколом говорила?» відповіла, що поспитала його (чи не з жалю до нього, у клітці запертого):
«Тобі не сумно жити в неволі?» «Ні, — одказав боривітер».
«То ти й не побиваєшся за волею?»
Боялася, аби не завдати йому зайвого болю, але він відповів спокійно, якось просто, як про щось звичайне і буденне: