Роман юрби

Вася Равлик сум’ятився. Все-таки не міг не відчувати всіх нормальних комплексів, що їх має чоловік, котрий володіє жінкою, яка б дивна не була та жінка і які б ефемерні стосунки їх би не в’язали. Отож тримався за свою розумну розважливість, як утопаючий за соломинку, йому потрібний тільки один день; власне, він здався вже в той-таки день, бо попросив на завтра відгул. А наступного дня майстерно імітував відхід на роботу, сам же пішов на острів, сів на траву й дивився на воду. Простежити Раїн відхід безпосередньо від дому не міг, бо там чатувала зі своєю підзорною трубою ряба Надька; отож вирішив переплисти на той бік, пройти до мосту, повернутися на цей бік уже в парку, тоді спуститися до альтанки і там зачаїтись: коли Рая йшла у бік парку, конче мала тут проходити. Все відбулось, як розігране на картах: Вася визирав з-за білої колони і незабаром побачив її у тому-таки несмачно барвистому, пасматому платті, на височенних підборах, аж ноги їй підламувалися, з яскраво наваксованими губами, із залізяками у вухах, які блищали під сонцем, ніби дзеркальні, – вона йшла

і на неї зглядалися, потім піднялася по паркових сходах і рушила таки в бік танцмайданчика. Тут розчинилась у юрбі, так само барвисто-пасматій, напарфумленій, нарум’яненій, з розкучмленим волоссям; ні, вона в цій юрбі не впадала так нагло в око, і Вася Равлик, який все-таки хотів її не загубити, несподівано для себе подумав: у виборі модного мала рацію все-таки вона, а не він. Тобто вона була модна за шаблоном цих дівок, що отарою сунули на танцмайданчика, а не за шаблоном дівчат, на котрих любив він у місті зазиратися – ті дівчата на такі-от танцмайданчики, як цей, здається, не ходили. Побачив, як Рая підійшла до каси, взяла квитка, витягши з кишені плаття маленького гаманчика, і відразу ж пропала у крутливому, барвистому вирі, де всі танцювали як хто вміє і де зовсім не потрібно було розбиватися на пари, отож і вона у тому вирі здригалася й смикалася, заплющивши очі – на обличчі в неї було розлите натхнення. Ні, Вася Равлик ніколи не бачив у неї такого обличчя; біля неї інколи, ніби чорти, смикалися якісь молодики, але вона на них уваги не звертала. Вася сам танцював у тій юрбі, сам смикався і трусився, але не забував стежити і за Раєю, остерігаючись, однак, щоб вона його не пізнала. Коли ж кінчався танок, Рая йшла до лавок і дивилася на світ лискучими, запаленими очима, й отака, незвично оживлена, вона подобалася Васі Равлику куди більше, ніж та сомнамбула, котра жила в його домі. Нестерпно хотілося підійти до неї, але побіч крутився якийсь дженджурик, навіть за руку її схопив і потяг, як колись тяг її Шурка Кукса, і вона безвольно пішла, а тоді вони вже смикалися поруч, Рая і той дженджурик, тільки обличчя в Раї вже погасло – стало так само сомнамбулічне, яким було вдома. Вася ж уже починав закипати, бо ревність – це таки справді квітка з ядучим, наркотичним запахом, а він уже надихався того запаху донесхочу; уже не міг триматися за розумну свою розважливість, мов утопаючий за соломинку, бо вже й соломинки не було, хіба тільки утопаючий, тож коли танець скінчився, а потім коли знову заграла музика, він уявив, що та соломинка і є Рая, отож і рушив до неї і, всміхаючись, простяг руку, запрошуючи до танцю. Але те, що побачив, уразило його ще більше, бо Раїне обличчя спотворилося, покрилося маскою жаху – раптом кинулася від нього тікати, прорізуючи юрбу. Він метнувся слідом, люди на них ззирались, але він не помічав людей, бо відчував себе таким потопаючим, бо соломинкою для нього й справді мала стати ця дівчина-жінка, тож борсався у цій воді людських тіл, перечіплювався, а може, це йому ставили підніжки, бився об колоди в тій воді, продирався, як крізь гущу, сліпий, глухий і вже зараз каявся, що вчинив так нерозумно, бо не треба було її лякати, бо розумно він думав, а нерозумно чинив; отож рвався крізь цю барвисту товщ юрби, а вона не пускала його, ніби була сіткою, а він рибою, а може, свідомо хотіла його затримати. Рая ж у цій юрбі маневрувала куди вправніше, вона вискочила з танцмайданчика, скинула туфлі й зовсім так, як у тому сні про білу кішку та равлика, щезла з очей у минуті, ніби ніколи її тут не було й бути не могло.