Роман юрби

І він відчув безнадію, що не зможе пробити цієї криги, в яку замурувалася, що в ній бозна-коли і бозна-як хтось зламав якусь важливу пружину; хтось її в дитинстві чи в підліткових літах понівечив – вона залишилася жити, але отака, як оце є. “Що ж мені з тобою, чудною, робити?” – думав він, лягаючи обіч і гублячи погляд у темряві стелі. А може, хай так залишиться? Зрештою, вигнати її він завжди зможе; прибирав, варив, прав і раніше він сам; з нею цілком задовольняє чоловічий голод, утримати її – не така вже велика затрата, зарплатня в нього нормальна й вистачить на двох; хай собі поки живе, адже вона тиха, тримається дому, а на сусідок-пащекух, на всіх оцих пилорамних Магаданш і рябих Надьок він чхати хотів. Одружуватися з нею не буде, було б навіть йому, Васі Равлику, з його добрим серцем, смішно брати собі таку жінку; зрештою, женитися він не поспішає, бо он той і той з його ровесників оженилися й тепер колотяться в домашньому пеклі. Ні, він не буде перевиховувати чи розморожувати цю дівчину-жінку, хай живе в нього як кішка чи собака, адже чого тільки люди не тримають у себе в хатах: змій, тигрів, левів, крокодилів, півнів, а один, як доводилося читати, завів собі в квартирі міської коробки коня. Вона ж, очевидно, за своїми повадками з родини кошачих, отож хай живе в нього ця кошача, поки не набридне їй чи йому.

Це були розумні, тверезі думки, він, Вася Равлик, оцінив їхню силу, а як приємно з тверезими й розумними думками вирушати в сон, адже сон – це нічні джунглі, невилазні зарості чорнобилю, лободи й лопухів, сон – це мертва бджола на зарошеному піску, сон – це заснуле на горищі кругле, схоже на паперову кулю, осине гніздо, сон – це равлик на стежці світу, може, й той, котрий удень стає хлопцем з околиці Васею Мілютенком, що його більше знають з прізвиська Равлик; сон – це шамотний їжак у заростях бур’яну, він підскакує до нього, щоб висмоктати з хатки, але Вася зовсім не бажає, щоб його висмоктав із хатки якийсь їжак, він миттю забивається в мушлю, і хоч їжак пробує вилизати його звідти, равлик тільки регоче подумки із марнотних їжакових зусиль. їжак присоромлено бреде геть, а равлик обережно висувається з мушлі, роззирається, прослуховує ніч локаторами ріжків, а коли впевнюється, що все спокійно, починає дертися на лопушиного стовбура. Добре знає, навіщо це йому треба, а треба йому видертися аж на верхівку, сісти на горішнього листка й дивитися на двері людського дому, де живе він у людській іпостасі вдень. Чинить це вчасно, бо двері безшумно розчиняються, і з них вихилясом виходить біла кішка. В неї світять, ніби два ліхтарики, зелені очі, шерстина поіскрює, бо місячне проміння електризує; кішка граційно сходить зі сходів, ніби ноги її в туфлях на високому підборі, – по доріжці, що веде до хвіртки, чути стукіт жіночих закаблуків: “Тук, тук, тук!” Кішка зупиняється, звук закаблуків при цьому стихає, кішка прислухається, обертається до дверей, які вже давно безшумно зачинились, і в минуті її, кішки отієї, не стало – розчинилася між ночі, як грудка цукру в склянці чаю. А він, равлик, тимчасом сумно похитнувся в люлі-листкові і з туги жував його соковиту плоть, смачну й поживну, треба сказати, а що мав чинити іще?