Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
Увесь п’ятий «а» клас дружно подивувався: ах, який, виявляється, розумний цей Сашко Півень, хоч і має всього лише одну голову! Бо ви навіть знає, як люди по-науковому називаються. Хоч і в п’ятий клас ходить, а вже той, як його… справжній хомо сапієнс! Людина розумна. А його фантастичне оповідання «Бідолах з планети Земля» як краще було вміщене на Інтернет-сайті школи під рубрикою «Літературна студія «Пролісок». Знали б про це інопланетяни з якогось там сузір’я — Рака чи Скорпіона, — які прилітали в те село, то не казали б у два свої роти, що хомо сапієнси планети Земля якісь вам… бідолахи! Пхе! Самі вони бідолахи, хоча й двоголові!
А менший братик у Сашка таки й справді є. І йому справді усього лише два місяці від роду і тому в нього ще немає волосся та зубів, а ніжки такі слабенькі, що він і ходити не може. Та ще й не вміє. Як і балакати, ясна річ, він ще не навчився, тому й кричить… З ним не тільки інопланетяни, а й сам Сашко ще не може контактувати, бо не тямить братикової «мови». Хіба, що Сашкова мати може, бо на те вона й мати. Але Вітько, Сашків братик неодмінно виросте, всього навчиться і стане справжнім хомо сапієнсом, людиною розумною!
І як про те не здогадалися інопланетяни, які й в своїй тарілці прилітали з якогось там сузір’я (Рака чи Скорпіона) у їхнє село? А ще двоголові, тож мають чим хоч іноді, а думати.
КОРОЛЕВИЙ ЦВІТ
Жив та був собі добрий король. Чому добрий, запитаєте ви? А Бог його знає чому. Мабуть, від природи таке трапляється, що й серед монархів іноді добрі попадаються. А може, від батька-матері таким вдався…
Все в нього було. Навіть улюблені квіти біля його палацу росли-квітли. І серед них на першому місці його улюбленець — королевий цвіт. Мати-королева, яка дуже-дуже любила квіти, завжди їх висівала. Власноруч. І дуже з того пишалася. І син-король вдячний був матусі за королевий цвіт. Отож, як уже мовилось, все в нього було, і добре королівство було і саме добро було, а ось дітей у нього не було та й не було. А чого — хто про те скаже? Навіть най-найвсезнаючі вчені, які навіть таблицю множення знали напам’ять у тому королівстві, а й вони не могли знати чому. «Бог не дає», зрештою, мудро вирішили вчені.
Тож добрий король Богу молився і з року в рік терпеливо чекав спадкоємця трону. Корелевича вдатного. Чекав, чекав і — дочекався. Кого б ви думали? Правильно, королевични.
Що ж, утішився добрий король, хотілося короленка, але хай буде й королівна. Звав він її ніжно: дочечка, доня, донечка, донюся, донюсечка (останні два слова його величність в пориві батьківської ніжності сам придумав і надто з того пишався). Щоранку, взявши букетик свого улюбленого королевого цвіту (а він особливо любив королевий цвіт, що мав такі полум’яно-червоні квіточки, і блідо-рожеві, і взагалі строкаті, гарні та яскраві), король радісно наспівував пісню Миколи Свидюка «Доня моя, донечка», яку десь випадково почув. (А може й по радіо… Так, так, здається, по трансляції, бо й королі іноді радіо слухають):
Але співав-наспівував лише про себе, неодмінно на самоті, аби ніхто бува не почув, бо хоч пісня йому й подобалась, але мова була якась… мм… не така… А яка… така?
А така — не королівська. Бо треба вам сказати, бодай і по секрету, що у короля в ужитку була своя особлива мова, королівська і ось як вона по королівському велично звучала: дир, бур, нур, цр-р-р… А тому в короля була своя особлива королівська мова, що не гоже королю говорити простою мовою. Наче він не монарх, а казна й що таке. А за придворним етикетом йому годилося говорити лише королівською мовою. І він нею й спілкувався з підданими: дир, бур, нур, цр-р-р… Але пісня йому подобалась і він, як ніхто його не чув, залюбки її співав. Навіть простою, не королівською мовою, дивуючись, а де ж це він раніше чув цю мову?
Отож, наспівуючи пісню Миколи Свидюка, ніс король своїй донюсі-доні королевий цвіт, аби привітати її з добрим сонячним ранком. А звідтоді, як у короля народилася доня-донечка, ранки в тому королівстві всі поспіль поставали тільки сонячними і гожими — тут вже, мабуть, Гідрометеоцентр королівства старався. Перші десять днів свого життя в світі білому на планеті Земля донечка короля перебувала, як і годиться, у статусі новонародженої, від десяти днів і далі, аж до року — вона була немовлям. А щасливий батько випереджаючи події, вже тихенько собі підраховував ось що: від року й до трьох років у доні має бути раннє дитинство, з чотирьох до семи — перше дитинство, з восьми до дванадцяти — друге дитинство (так вчені його вчили) з дванадцяти й до п’ятнадцяти — підліток. У хлопчиків це підпарубчак, у дівчаток — піддівок.