Соло бунтівного полковника. Вершина

— Ой, не сміши мої капці. У нього було надійно! Та ти мало не завалив усю справу. Ще невідомо, чим усе закінчиться. Та лабораторія — мать її так: не буде її — іншу організуємо. Ти пригрів змія, який нас усіх міг порішити, — аж зривався на крик Клютов.

— Вікторе Романовичу, ще ж невідомо, чи причетний мій охоронець до нашого побиття, — як учень перед директором школи виправдовувався Назаров.

— Де там невідомо?! Мій Кувалдін уже переговорив із твоїми хлопцями й охоронцями Юрія Володимировича, — Клютов кивнув у бік Бойченка. — Усе сходиться. Та й нікому більше. Почерк, дорогий мій Миколо Яковичу, почерк.

Я цих есбеушників за кілометр чую. І як тебе сподобило взяти його на роботу?

— Та то мій начальник безпеки Чопенко лохонувся. Але з нього вже не спитаєш. Крюк його так підставив, що мої телепні самі ж його й грохнули.

— А як ти думаєш, де тепер ця гнида?

— Біс його знає. Як крізь землю провалився. Більше того, він прихопив деякі матеріали, що… — Назаров замовк, наче наткнувся на невидиму стіну.

— Які матеріали? — примружився Клютов.

— Та були там деякі відеоспостереження, що здійснювали мої технарі по об’єктах нашої зацікавленості.

-І що на них записано? — не вгамовувався Клютов. — Де ти все те писав?

— У різних місцях, — невпевнено відповів Микола Якович.

— Зрозуміло. Нас теж писав?

— Що ви, Вікторе Романовичу, Боже збав, навіщо воно мені?! То так, у межах організації охорони і власної безпеки.

— Отож і я кажу — для власної безпеки. Довідаємося, що щурячиш — дивись мені. А тепер до наших планів, пов’язаних із владою. Без серйозної підтримки згори скоро буде працювати важко, а то й узагалі неможливо. Хочу повідомити, ми просуваємо свою людину на вершину хоч і не дуже швидко, але впевнено. Талимеризіба виявився тямущим хлопцем, влаштувався міцно, потроху прибирає все до своїх рук. Але й за ним треба приглядати. Бо влада — така штука, що коли на неї спинаєшся, потім важко крутити головою і критично оцінювати свої вчинки та можливості. Завербовані нами есбеушники сидять і не рипаються — звикли до подачок, а ті придурки, з якими не вдається домовитися, нам поки що не завадять. їх — одиниці. Ми їх, як можемо, нейтралізовуємо, а їхній начальник теж під нами. Берун — слабак. Він тіні своєї боїться, за свій вошивий бізнес і за ґешефти свого синка — аж труситься. Щоправда, і він іноді починає удавати із себе целку, хоче вести свою гру, але кебети в нього на серйозні рухи не вистачає…»