Соло бунтівного полковника. Вершина

6

Нечасто бувало, щоб він отак сидів і не знав, що робити. Уже кілька місяців поспіль голова Служби безпеки України Герасим Васильович Берун почувався втомленим. Утомленим не фізично. Голова СБУ на здоров’я не нарікав: він регулярно займався спортом, грав у футбол, великий теніс, залюбки возився на дачі з тваринами, працював на землі, в саду. Але події останніх днів особливо схиляли Герасима Васильовича до думки, що наближається час «Ч», коли йому доведеться зі своєї посади піти. Це — в кращому разі. Обставини можуть скластися так, що навіть добровільне зречення місця голови не гарантує йому безтурботного життя. Чи й взагалі — життя.

Те, що сталося вчора в садибі олігарха Назарова — лише маленька й незначна ланка в ланцюгу подій, що нещадним дев’ятим

палом накрили Україну. На тлі тотального зубожіння населення й масових заворушень, що назрівали, безпардонно, нахабно та безкарно виставляли свої набиті лискучі пуза різні назарови, клютови, бойченки, гитібки, коломиєнки, мирташі й іже з ними. Не усвідомлюючи того, що діється в країні, не звертаючи уваги на народний гнів, жили собі в якомусь іншому вимірі, служили золотому тільцю — йому і тільки йому. їхні діти збивали своїми дорогими автомобілями людей, вживали наркотики, гинули — а цим «хазяям життя» усе байдуже.

Після того, як з кабінету вийшов генерал Шершун, Герасим Васильович ще раз проглянув зведення, що їх вранці заніс начальник ОТУ Юрій Ігорович Тимченко, а потім натиснув на кнопку пульту управління відеоплеєром. Кабінет знову заповнили голоси Назарова, Бойченка й Клютова, а на екрані з’явилися зображення їх самих.

«— Вікторе Романовичу, не переживайте: я все підчистив, слідів не залишилося. Людей з підвалу відправили в інше місце. Там ще надійніше, ніж було в мене.