Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Квітень був саме в розквіті.

Квітнуло все. Сади стояли в тумані білого цвіту — черешень, вишень і перших яблунь. На вулицях каштан вже запалював свої білі свічки.

Луки визорило фіалковим — фіалка, сон, павині вічка, — і вже спалахнув перший літній жовтий цвіт: кульбабка, козелець.

В лісі розквітала конвалія, дикий нарцис і перша весняна кашка. Самий ліс стояв ніжний, ясно-зелений, неправдоподібний, яким буває всього два-три дні наприкінці квітня, щойно вибринівши. А поля лежали повнокровні, яскраві, соковито-зелені. І весь світ був зелено-білий під синьогарячим шатром просторого весняного неба.

Село Бидлівці, як і кожне подільське село, розташувалося на пагорбі, спадаючи слободами в долини, до ставів. Розлогі зелені поля облягали його звідусіль. Земля на тих полях була чиста, чорна і сита. Поля кільцем обступив грабовий ліс. За лісом знову були поля. Але тут земля була гірша: грунти здебільшого невдобні — на вигорбах, у ярах, на мочарах, — і бур'ян тут пер нахабно, не знати й звідки. І грунти ці лежали за багато гонів від села. То були хлопські землі. Під селом земля належала панові Полубатченкові.

Але зима цього року була справжня — сніжна й морозяна, весна неквапна й тепла, більшовики встигли роздати насіння з усіх — і панських, і державних — комор ще восени, і тепер зеленіли густо і озимі сходи, і прорість ярини — однаково на тощих селянських чи ситих панських грунтах. Пан повернувся щойно у квітні на засіяні більшовицьким зерном поля.

Було вже нерано, стояв будень, але такий рух і колотнеча у Бидлівцях бували лише на свята, та й те — по врожаї, об осені. З усіх кутків люди сходилися до вулиць і вулицями простували на майдан, немовби до церкви…

На майдані, просто на толиці, простелені були рядна і великі просмолені військові брезенти. Збіжжя купами височіло на полотнищах — пшениця, ячмінь, жито. Люди зносили його клунками, цебрами, ночвами. Окремо тягли лантухами просо і гречку — їх зсипали осторонь, просто на тік, зразу коло бараболі. Пророслу бараболю наказували нести назад. У самісінькому серці майдану, коло ваги, на фурах, лежали пухлі сувої і менші оберемки свинячого сала. Сало приймалося не тонше, як у три пальці, — з проростом наказували нести назад. Коло кожного рядна стояв німець з багнетом на гвинтівці. Вздовж вулиць німці бігали по двоє, заскакували у двори і гатили прикладами та штрикали багнетами неспритних. Під цвинтарем в сірих чохлах мирно дрімали чотири кольти і ще восьмеро німців коло них. Німецькі офіцери згрудилися довкола ваги, з записниками метушилися зопрілі «свої»: урядова комісія від Центральної ради. Треба було негайно накидати Центральній раді мільйон пудів самої пшениці — розплачуватися за «звільнення України від більшовиків». Мільйон — то був перший внесок. Ще їх мало бути п'ятдесят дев'ять. Хто вже здав своє — ставав осторонь, дивився у квитанцію і мовчав. Було тихо.