Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
І коли стало тихо, гайдамацький старшина розгорнув папір. Все заніміло. Тільки Микифор Маложон кректав і тяжко відсапував, злазячи по драбині з дзвіниці. Старшина раптом передумав і передав папірець попові.
Піп благословив народ на три сторони, прехрестився сам і почав читати немов євангеліє.
День був — тридцяте квітня. То була грамота про настановлення над землями, добрами й людом — «задля осягнення ладу, спокою і добробуту» — пана гетьмана всея України, на ймення Павло Скоропадський[319].
Півча проспівала «многая літа». Потім старшина сказав співати «Ще не вмерла». Натовп переступав з ноги на ногу. Чоловіки мовчали. Жінки схлипували нишком. «Ще не вмерла» ніхто не знав. Микифор Маложон сидів на останньому щаблику дзвіничної драбини і смалив цибуха, цвиркаючи крізь зуби. Якийсь гайдамака[320] підбіг до нього, щоб звести на ноги, коли співають національний гімн, але Микифор враз аж посинів і вхопив каменюку, що лежала коло його босої ноги.
— Не підходь, бо вб'ю! — залементував він.
Сонце перейшло вже через полудень…
Земельний комітет розганяли аж надвечір.
Гайдамацький старшина, двоє його сердюків[321], німецький лейтенант і четверо солдатів пішли по хатах — скликати президію. Головою земкому був старий Коротко Гнат, матрос дев'ятсотого року. Секретарем — фронтовик Степан Юринчук. Скарбником — дід Панкратій Юшек. Їх привели до зборні по одному. Вивіски «Земельний комітет села Бидлівці, на Поділлі» над дверима вже не було.
Гайдамацький старшина сів писати протокол і затребував печатку, касу й папери.
Печатку дістав з кишені, обдув з неї крихітки махорки і поклав на стіл Степан Юринчук. В касі було три лопатки[322], вісімнадцять керенок, сто крон, сорок марок, двадцять карбованців миколаївськими асигнаціями і на чотири карбованці дріб'язку срібла. Старшина написав розписку, що ці гроші прийнято для передачі до державної скарбниці його ясновельможності пана гетьмана. Паперів у шафі ніяких не було. Старшина розсердився і затребував списки негайно.
— Які списки? — глянув з-під брів Гнат Коротко.
— Списки, які ти власноручно складав на переділ панської землі і розподіл майбутнього з цієї землі урожаю між безземельними й малоземельними селянами села Бидлівці!
— Нема таких списків, — понурившись, сказав Коротко.
Старшина звівся і вдарив старого по щоці. Гната хитнуло, він заточився, але німецький лейтенант вдарив його в другу щоку, і Гнат встояв на ногах. Він нагнувся, підняв шапку і втер кров з губи.
— Списки в мене вдома, — сказав він тихо.
Зборню запечатали і пішли на обійстя до Коротка. Гурт з кількох десятків селян мовчки йшов кроків з сорок позаду. Діти бігли обабіч попід тинами.
На обійсті в Коротка стояла халупа, повітка й саж на дві свині. Під повіткою, перекинуті догори полозом, лежали ґринджоли.
— Ну? — гримнув старшина.
— Забув… де… — зашерхлим голосом прохрипів Гнат. — Шукайте.
Гнат був удівець. Жив тільки з сином удвох. Сімнадцятилітній Іванко м'яв у руці картуз. Губи в нього були білі й тремтіли.
Перешукали в скрині, на пєцу і в пєцу. Знайшли подерту білизну, матроський «увольнительный билет», безкозирку з георгіївськими стрічками і потріпану книжечку «Арифметика Киселева». В пєцу були щербаті горщики й зола. В коморі — цебро ячменю, мішок бараболі та сала кілограмів зо три. Під ногами плутався кошлатий Рябко.
— Де списки?! — заверещав старшина.
— Не дам! — сказав Гнат голосно. Сердюки і німці нишпорили у повітці й в садку. Люди стояли за ворітьми, виглядали з-за ліси. — От перед усім народом — не дам!
Німецький унтер виструнчився перед лейтенантом. В руці він тримав солдатський наган і десять коробок з патронами до нього. Загорнуте в шмаття, це лежало на яворі в шпаківні. Ще за хвилину сердюк приніс німецький карабін. Він лежав у бур'янах. Лейтенант кивнув і одвернувся.
— Під стінку! — загорлав старшина.
Сердюки штовхнули Гната під стінку. Німецькі солдати клацнули затворами. Гнат зблід і набрав у легені повно повітря. Потім він звів руку і поманив до себе Іванка. Другою рукою він розстібав тремтливо ґудзики. Коли Іванко, затинаючися, підійшов, Гнат скинув стару матроську тужурку і кинув на плечі Іванкові. Іванкові було й справді холодно — він кулився і тремтів, зуби цокотіли. Тужурка була для Іванка завелика, але добра тужурка — ще років з п'ятнадцять тому була вона з добротного чорного гвардійського сукна. Тепер зосталася сама основа — лискуча, мов церата, нитки на петлях були білі.
319
Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) — генерал царської армії, великий український поміщик. 29 квітня 1918 р. на інсценізованому австро-німецькими окупантами «з'їзді хліборобів» у Києві був проголошений гетьманом і очолив буржуазно-поміщицький «уряд». 14 грудня 1918 р. внаслідок революційної боротьби трудящих України «уряд» Скоропадського було повалено. Сам Скоропадський утік до Німеччини, де продовжував антирадянську діяльність.
320
Гайдамака — під час іноземної інтервенції та громадянської війни 1918–1920 рр. солдат особливих кінних частин націоналістичної Центральної ради, а також контрреволюційних загонів Петлюри та Скоропадського.
321
Сердюк — на Лівобережній Україні кіпця XVII — на початку XVIII ст. козак найманих піхотних полків, що був на повному утриманні гетьманського уряду, охоронець гетьмана. У буржуазно-націоналістичних формуваннях часів громадянської війни — солдат охоронних загонів.
322
В касі було три лопатки… — Ю. Смолич у листі до співробітниці «Гослитиздата» К. Й. Цингатової, яка редагувала російський переклад роману, пояснив значення слова «лопатки»: «Лопатками» називали випущені при гетьмані українські гроші, тому на них був зображений селянин з лопатою» (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва Української PCP, ф. 169, оп. № 1, інв. № 206). Вартість лопатки — 50 гетьманських карбованців.