Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Полісмен Кеннеді!
Авжеж, то був не хто інший, як він.
- Проведу-но я вас додому.
- Дякую, я дійду сама.
- Та вам же на той бік яру...
“Так, - подумала Лавінія, - але з чоловіком я через яр не піду, хай він навіть і полісмен. Звідки мені знати, хто з них Нелюд?..”
- Не треба мене проводжати, - сказала вона. - Я швидко перейду.
- Тоді я почекаю тут, - сказав полісмен. - В разі чого гукніть. Тут добре все чути. Я вмить прибіжу.
- Дякую.
Лавінія пішла далі, а він лишився під ліхтарем, мугикаючи свою пісеньку. “Ну, ось воно”, - подумки мовила вона сама до себе.
Вона стояла на першому із ста тринадцяти східців, що вели вниз крутосхилом; далі вона мала пройти кроків сімдесят через місток, а тоді піднятися вгору до Парк-стріт. І на всю цю дорогу був тільки один ліхтар. “Через три хвилини, - подумала Лавінія, - я встромлю ключа у свої двері. Нічого зі мною не станеться за сто вісімдесят секунд”.
І рушила довгими темно-зеленими сходами в глибокий яр.
- Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять... - лічила вона пошепки.
Їй здавалося, ніби вона біжить, але вона не бігла.
- ...п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять... Це вже п’ята частина сходів! - захекано підбадьорила вона себе.
А яр був глибокий і чорний, чорний-чорний! І весь світ лишився позаду: люди, що спокійно спали в своїх ліжках, місто, замкнені двері, аптека, кінотеатр, вуличні ліхтарі, - все те було позаду. Тепер скрізь навколо неї існував і жив тільки яр, чорний і неосяжний.
Нічого ж не сталося, правда? І нікого тут нема... двадцять чотири, двадцять п’ять... Пригадуєш оту моторошну історію, якою всі лякали одне одного в дитинстві?.. Вона прислухалась, як її підбори стукотять по східцях. ...Історію про чорного незнайомця, що приходить у дім, коли ти вже у ліжку. Як він ступає на сходи, що ведуть нагору, до твоєї кімнати. Ось він на першому східці, на другому... на третьому, четвертому, п’ятому!.. Ой, як усі завжди сміялись і верещали, слухаючи цю історію! І ось уже той жахливий чорний незнайомець на дванадцятому, останньому, східці, а ось він відчиняє двері кімнати і вже стоїть біля твого ліжка. А-а, попалася!..
Вона закричала. Такого крику вона зроду ще не чула. І сама ніколи не кричала так пронизливо. Вона спинилась, аж заклякла на місці й учепилася в дерев’яне поруччя сходів. Серце немов вибухало у неї в грудях. І те нажахане бухання лунало на весь світ.
“Онде, онде! - беззвучно вигукувала вона сама до себе. - Отам унизу, під ліхтарем! Якийсь чоловік!.. Ні, вже немає! Але він був, чигав мене!”
Лавінія прислухалась.
Усе тихо.
На містку - ані душі.
“Нічого там немає, - подумала вона. - Анічогісінько. От дурепа! І треба ж було пригадати ту історію! Яка глупота! Що ж тепер робити?..”
Серце її вже не бухало так шалено. “Може, покликати полісмена? Чи почув він, як я закричала?”
Вона знову прислухалась. Ніде нічого.
“Треба йти далі. Все це через оту безглузду історію”.
Вона рушила далі й знов почала лічити східці:
- ...Тридцять п’ять, тридцять шість... Обережно, не впади. Ну й дурна ж ти... Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев’ять, сорок... і ще два, це вже сорок два - майже півдороги.
І раптом знову заклякла.
“Зажди”, - звеліла собі подумки.
Ступила крок. Звук відгукнувся луною.
Ступила ще крок.
І знов луна, немов ще чийсь крок, майже в ту саму мить.
- Хтось скрадається за мною, - прошепотіла вона до яру, до чорних цвіркунів, невидимих зелених жаб і чорного потічка внизу. - Мало на п’яти не наступає. А я боюсь озирнутися.
Ще крок - і знов луна.
- Щоразу як я ступлю, ступає і він.
Крок - луна.
Вона ледь чутно запитала в яру:
- Полісмене Кеннеді, це ви?
Цвіркуни мовчали.
Цвіркуни дослухалися. Сама ніч дослухалася до неї. Усе довкола - й віддалені нічні луки, й близькі нічні дерева - проти свого звичаю завмерло нерухомо, перестали тремтіти листочки дерев, бадилинки трави, зорі в небі, гілочки на кущах - усе дослухалося, як калатає серце Лавінії Неббс. І, може, десь за тисячу миль звідти, на маленькій глухій залізничній станції, загубленій серед безмежжя, якийсь самотній подорожній, що примостився з газетою під єдиною голою тьмяною лампочкою, підвів у цю мить голову й запитав себе: “Що воно таке?” - а тоді подумав: “Та, певне, просто дятел довбе струхлявілий усередині стовбур”. Але то був не дятел, а Лавінія Неббс, то лунко калатало її серце.
Тиша. Тиша літньої ночі, що залягла на тисячу миль і вкрила землю, мов сутінно-біле море.