Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Та всі вогні один по одному гасли, гасли, аж поки згасли зовсім. І в невеликих будиночках, і у високих кам’яницях, і жовті ліхтарі, і зеленкуваті “блискавки”, і свічки, і гасові лампи, і світильники на верандах. “Усе живе, - подумала Лавінія, - замкнулося на мідні, залізні, сталеві запори, усе сховалося, відгородилося, укрилося, заслонилося”. Вона уявила собі, як люди, освітлені місяцем, лежать у своїх ліжках, загорнувшись в укривала. І дихають рівно й спокійно, бо їм нема чого там боятися, всім укупі. “А ми ось тут, - подумала Лавінія, - ступаємо по напеченому сонцем нічному тротуару. І над нами лише поодинокі вуличні ліхтарі, що відкидають униз непевні, наче п’яні, тіні”.
- Ось ти й удома, Франсіно. На добраніч.
- Лавініє, Гелен, залишайтеся ночувати. Уже пізно, майже північ. Ви можете лягти у вітальні. Я зварю какао - ото буде втіха! - Франсіна тримала подруг за руки, не відпускаючи від себе.
- Ні, дякую, - відказала Лавінія. Тоді Франсіна заплакала.
- Ой, Франсіно, не заводься знову, - сказала Лавінія.
- Я не хочу, щоб ти вмерла! - хлипала Франсіна, і по щоках її текли сльози. - Ти така гарна, така мила, я хочу, щоб ти жила! Ну, зроби мені ласку, прошу тебе!
- Франсіно, я й не думала, що все це так на тебе вплинуло. Обіцяю, я подзвоню тобі, тільки-но прийду додому.
- Справді подзвониш?
- Авжеж, і скажу тобі, що я жива й цілісінька. А завтра ми вирушимо на весь день в Електричний парк. Я сама наготую бутербродів із шинкою. Ну як? Ось побачиш, я житиму ще сто років!
- То ти подзвониш?
- Я ж пообіцяла, хіба ні?
- Ну, на добраніч, на добраніч!
Франсіна прожогом збігла східцями, прошмигнула в двері і в ту ж мить захряснула їх за собою й засунула засувом.
- А тепер, - обернулася Лавінія до Гелен, - я проведу додому тебе.
Годинник на вежі вибив північ, його бамкання линуло над пусткою - таким місто ще ніколи не було. Линуло й завмирало над безлюдними вулицями, над безлюдними подвір’ями й безлюдними лужками.
- ...дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, - лічила Лавінія, тримаючи під руку Гелен.
- Ти не почуваєш себе якось дивно? - спитала Гелен.
- Про що це ти?
- Ну, коли подумаєш, що ми з тобою отут, на вулиці, під деревами, а всі ті люди лежать собі в ліжках, за замкненими дверима, і ніщо їм не загрожує. Я певна, тільки ми вдвох і лишилися в цю ніч просто неба на тисячу миль навколо.
До них уже долинали таємничі звуки із задушної темної глибини недалекого яру.
За хвилину обидві вже стояли перед домом Гелен і дивились одна на одну довгим поглядом. Вітер віяв на них свіжим духом скошеної трави. Небо почало хмаритись, і світло місяця помалу мерхло.
- То що, марно просити тебе, щоб ти залишилася ночувати, Лавініє?
- Я піду додому.
- Іноді...
- Що “іноді”?
- Іноді мені здається, що є люди, які хочуть померти. Ти цілий вечір поводишся дуже дивно.
- Просто я не боюся, - відказала Лавінія. - І, мабуть, мені цікаво. До того ж я маю здоровий глузд. Судячи з усього, той Нелюд аж ніяк не може бути десь поблизу. Кругом поліція і все таке інше.
- Вся поліція давно вдома і хропе собі в подушку.
- Або, скажімо, отак я розважаюся, трохи ризиковано, але безпечно. Якби мені справді щось загрожувало, я б, звісно, залишилася в тебе, будь певна.
- А може, ти сама не усвідомлюєш, що десь у тобі ховається нехіть до життя?
- Ой, ви з Франсіною таке верзете, їй-богу!
- Мене гризе сумління. Я отут уже питиму гаряче какао, а ти тільки спустишся в яр і йтимеш через отой місток.
- Випий чашку й за мене. На добраніч.
Лавінія Неббс простувала сама опівнічною вулицею серед глухої тиші. Довкола були будинки з темними вікнами, десь далеко гавкав собака. “За п’ять хвилин, - подумала вона, - і я буду вдома. За п’ять хвилин уже дзвонитиму тій дурненькій Франсіні. А потім...”
Раптом вона почула чоловічий голос.
Віддалік, між деревами, хтось співав:
- Де ж літня ніч, місяць і ти...
Лавінія наддала ходи.
Голос співав:
- В обіймах моїх... дівоча краса...
У тьмяному місячному світлі вулицею повільно й безтурботно йшов якийсь чоловік.
“Якщо припече, - подумала Лавінія, - побіжу й постукаю в чиїсь двері”.
- Де ж літня ніч... - виспівував той перехожий, в чиїх руках уже видно було доброго дубця, - місяць і ти... Е, а це хто тут такий?.. Ну, міс Неббс, знайшли ви собі час гуляти!