Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Том і Чарлі, в свою чергу, наче й не помічали Дугласа.
- А знаєш, - сказав Том, - я не вірю, що Нелюд і справді помер.
- Та ти ж сам був тут уранці, коли приїхала швидка і його винесли на ношах, хіба ні?
- Звісно, що був, - відказав Том.
- Ну, так то ж Нелюда й винесли, дурню! Газети треба читати! Десять років він як у воду падав, а тут стара Лавінія Неббс узяла та й заколола його своїми швацькими ножицями. І чого б то я ліз не в своє діло!
- А ти б хотів, щоб вона не опиралась і дала себе задушити?
- Та ні, але хай би там вискочила з дому, - побігла вулицею, кричала б: “Нелюд! Нелюд!” - а він би нехай тим часом дав драла. Хоч щось було добре в цьому місті . до вчорашньої півночі. А тепер і того нема, все гладеньке та солоденьке.
- А я тобі, Чарлі, ще раз кажу: по-моєму виходить, що Нелюд не помер. Я ж бачив його обличчя, і ти його бачив, і Дуг бачив, правда ж, Дуг?
- Що?.. А-а, так. Здається, бачив. Так.
- Усі його бачили. А тепер скажіть мені: схожий він, по-вашому, на Нелюда?
- Та я... - почав був Дуглас і замовк. Секунд із п’ять лише сонце шкварчало на небі.
- Оце-то так... - нарешті прошепотів Чарлі. Том посміхався й чекав.
- Він таки зовсім не схожий на Нелюда, анітрішечки, - збуджено сказав Чарлі. - Звичайний собі чоловік.
- Атож, сер, звичайний, як усі, чоловік, що й мухи не скривдить! І мухи, Чарлі! А Нелюд, якщо він справжній Нелюд, мав би хоч зовні скидатися на Нелюда. Та де, він більше скидався на продавця солодощів, отого, що торгує ввечері біля кіно “Еліт”.
- То ти думаєш, це був просто якийсь бродяга? Йшов собі містом, побачив, що в будинку нікого нема, й заліз туди, а міс Неббс його вбила, так?
- Ну звісно!
- Та ні, постривай. Ніхто ж з нас не знає, який той Нелюд із себе. Портретів його немає. А тих, хто його бачив,1 він повбивав.
- Знаєш ти добре, який він із себе, і Дуг знає, і я. Він має бути високий на зріст, правда ж?
- Правда...
- Блідий з обличчя, так?
- Блідий, атож.
- І худющий, як кістяк, і з довгим чорним волоссям, еге ж?
- Еге ж, я завжди так казав.
- Із великими вилупатими очима, зеленими, наче в кота?
- Оце він достоту і є.
- Отож-бо, - чмихнув Том. - Ну, а той бідолаха, котрого витягли вранці з будинку міс Неббс, - який він був?
- Малий, червонолиций, трохи навіть товстуватий, волосся на голові зовсім мало, та й те якесь наче руде... Томе, ну ти й дав! Ходім! Гукнемо хлопців! Розтлумач їм усе так, як мені. Виходить, Нелюд живий. І сьогодні вночі знову никатиме по місту.
- Еге... - мовив Том і раптом замислився.
- Томе, ну й голова ж у тебе, хлопче! Ніхто з нас не додумався б отак усе повернути. Ціле літо мало не пішло прахом. А ти раз - і відвернув лихо, поки ще не пізно. Тепер у нас серпень не зовсім пропав. Гей, хлопці!..
І Чарлі дременув геть, радісно волаючи й вимахуючи руками.
А Том, побліднувши на виду, лишився стояти на тротуарі перед будинком Лавінії Неббс.
- Ой-ой-ой! - прошепотів він. - І що ж це я накоїв! - А тоді обернувся до Дугласа. - Слухай, Дуг, що ж це я накоїв!
Дуглас невідривно дивився на будинок. Губи його ворушились.
- Я ж був учора ввечері в яру. І бачив Елізабет Ремселл. А потім вертався додому і проходив тут. І бачив отам на веранді склянку з лимонадом. Ще тільки вчора ввечері. І навіть подумав, чи не випити його... і таки міг випити...
Вона була з тих жінок, чиї руки завжди при ділі - то метуть, то витирають, то миють, то помішують якесь вариво. Бувало, зранку, тихенько щось мугикаючи, вона розкачувала тісто, десь над полудень виймала з духовки й ставила прохолонути гарячі пироги, а ближче до вечора подавала їх на стіл. Розставляла порцелянові чайні чашки, і вони тихенько дзвеніли, наче дзвоники у швейцарському годиннику. Вона без упину снувала по дому таким собі живим пилососом, вишукуючи найменші порошинки, і скрізь давала лад. Віконні шибки начищала, так, що вони блищали, мов дзеркала, й самі притягували сонячне проміння. Досить їй було пройтися садком з лопаткою в руці, як усі квіти підводили свої тріпотливі вогнисті віночки на теплій хвилі повітря, що линула позад неї. Спала вона напрочуд спокійно, щонайбільше тричі за цілу ніч перевертаючись з боку на бік, уся обм’якла, наче біла рукавичка, яку на світанку знову напне на себе моторна рука. А коли вставала, то легенько доторкалася до всіх навколо, так ніби поправляла картини, що трохи покосились на стіні.
Та що ж тепер?..
- Бабуся... - тільки й чути було в домі. - Прабабуся...