Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Том і Чарлі, в свою чергу, наче й не помічали Дугласа.

- А знаєш, - сказав Том, - я не вірю, що Нелюд і справді помер.

- Та ти ж сам був тут уранці, коли приїхала швидка і його винесли на ношах, хіба ні?

- Звісно, що був, - відказав Том.

- Ну, так то ж Нелюда й винесли, дурню! Газети треба читати! Десять років він як у воду падав, а тут стара Лавінія Неббс узяла та й заколола його своїми швацькими ножицями. І чого б то я ліз не в своє діло!

- А ти б хотів, щоб вона не опиралась і дала себе задушити?

- Та ні, але хай би там вискочила з дому, - побігла вулицею, кричала б: “Нелюд! Нелюд!” - а він би нехай тим часом дав драла. Хоч щось було добре в цьому місті . до вчорашньої півночі. А тепер і того нема, все гладеньке та солоденьке.

- А я тобі, Чарлі, ще раз кажу: по-моєму виходить, що Нелюд не помер. Я ж бачив його обличчя, і ти його бачив, і Дуг бачив, правда ж, Дуг?

- Що?.. А-а, так. Здається, бачив. Так.

- Усі його бачили. А тепер скажіть мені: схожий він, по-вашому, на Нелюда?

- Та я... - почав був Дуглас і замовк. Секунд із п’ять лише сонце шкварчало на небі.

- Оце-то так... - нарешті прошепотів Чарлі. Том посміхався й чекав.

- Він таки зовсім не схожий на Нелюда, анітрішечки, - збуджено сказав Чарлі. - Звичайний собі чоловік.

- Атож, сер, звичайний, як усі, чоловік, що й мухи не скривдить! І мухи, Чарлі! А Нелюд, якщо він справжній Нелюд, мав би хоч зовні скидатися на Нелюда. Та де, він більше скидався на продавця солодощів, отого, що торгує ввечері біля кіно “Еліт”.

- То ти думаєш, це був просто якийсь бродяга? Йшов собі містом, побачив, що в будинку нікого нема, й заліз туди, а міс Неббс його вбила, так?