Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Я ще ніколи не бачила мерців, - сказала Франсіна.
Лавінія придивилася до свого годинника, так наче її рука простяглась у неосяжну далеч і він опинився за тисячу миль від очей.
- Усього пів на дев’яту. Зараз зайдемо по Гелен і ще встигнемо в кіно.
- В кіно?! - аж сахнулася Франсіна.
- Нам це якраз до речі. Треба забути про те страхіття.
Не можна думати про нього. А якщо ми зараз вернемося додому, то тільки про те й думатимемо. Отож ходімо у кіно, ніби нічого й не сталося.
- Лавініє, та невже ти це серйозно?!
- У житті не казала нічого серйознішого. Нам треба посміятися, про все забути.
- Але ж там Елізабет... твоя подруга... і моя теж...
- Ми їй уже нічим не зарадимо, тож подбаймо про себе. Ходім.
Вони рушили потемки кам’янистою стежкою, що вела вгору протилежним схилом яру. І раптом попереду, заступаючи їм дорогу й не помічаючи їх, бо вся його увага була прикута до того місця внизу, де лежало мертве тіло, танцювали плями світла й перемовлялися полісмени, виник Дуглас Сполдінг.
Він стояв білий, мов привид, руки його звисали вздовж тулуба, а очі невідривно дивилися вниз, у яр.
- Ану, йди додому! - гукнула до нього Франсіна. Він не почув її.
- Гей ти! - закричала Франсіна. - Йди додому, забирайся звідси, чуєш?! Зараз же додому, додому, додому!
Дуглас шарпнув головою і втупився в них невидющим поглядом. Губи його заворушилися. Та вихопилося з них тільки якесь мугикання. Потім він мовчки повернувся й побіг геть. Мовчки побіг у теплу темряву до віддалених пагорбів.
Франсіна знову хлипнула, заплакала і, плачучи, пішла далі з Лавінією Неббс.
- Ось ви нарешті! А я вже думала, добродійки, ви зовсім не прийдете! - Гелен Грір стояла на східцях веранди й нетерпляче потупувала ногою. - Усього на годину спізнились, ото й тільки. Що сталося?
- Та ми... - почала була Франсіна. Лавінія міцно стиснула її руку.
- Там такий переполох... Хтось знайшов у яру Елізабет Ремселл.
- Мертву? Вона... мертва?
Лавінія кивнула головою. Гелен судомно хапнула ротом повітря й схопилася рукою за горло.
- Хто її знайшов?
Лавінія міцно стискала Франсінин зап’ясток.
- Ми не знаємо.
Три подруги стояли в сутіні літнього вечора й дивились одна на одну.
- Мені захотілося піти в дім і позамикати всі двері, - перша порушила мовчанку Гелен.
Та зрештою вона тільки пішла надягти светр, бо хоч надворі було ще тепло, її теж раптом пройняв зимовий холод.
Поки вона ходила, Франсіна гарячково прошепотіла до Лавінії:
- Чому ти не сказала їй?
- Навіщо її засмучувати? - відказала Лавінія. - Дізнається завтра. Ще встигне.
Три подруги пішли вулицею під чорними деревами, повз будинки, де враз позачинялися всі двері. Як швидко поширилася новина - від яру, від будинку до будинку, від ґанку до ґанку, від телефону до телефону! Ідучи, вони відчували на собі погляди з-за спущених завіс, чули, як клацають засуви на дверях. Як дивно: був собі вечір, пахло ваніллю й маззю проти москітів, скрізь їли морозиво, дітлахи гралися надворі, гасали з паличками солодкого льоду в руках, - аж раптом усіх їх наче вітром змело й занесло між дерев’яні стіни, за позавішанї вікна, і тільки покинуті льодяники плавали в калюжках розталого лимонного й суничного сиропу. Таки дивно: люди позабивалися в задушні кімнати і там, за бронзовими шишками й кільцями на дверях, упрівали в тисняві. На безлюдних лужках валялися бейсбольні м’ячі та битки. На розжареному й розпареному за день тротуарі біліли недомальовані крейдою “класи”. Здавалося, хвилину тому хтось оголосив, що зненацька вдарить лютий мороз.
- Ми просто розум стеряли, що ходимо поза домом такого вечора, - мовила Гелен.
- Одразу трьох Нелюд не вб’є, - заперечила Лавінія. - Гуртом ходити безпечно. До того ж іще не час. Він знов виходить на полювання не раніш як через місяць.
Раптом на їхні перелякані обличчя впала якась тінь. За деревом бовваніла темна постать. І так, наче хтось угатив кулаком по клавішах органа, всі три разом вереснули на різні голоси.
- А-а, попалися! - гарикнув грубий голос. І до них метнувся якийсь чоловік. Вискочив на світло й зареготав.
А тоді прихилився спиною до дерева, тицьнув пальцем на подруг і зареготав ще дужче. - Гей! Ось він я, Нелюд! То був Френк Діллон.
- Френк Діллон!
- Френк!
- Френк!
- Ну, Френку, - сказала Лавінія, - якщо ви ще колись утнете таку дурницю, хай вас усього подірявлять кулями!
- Таке вигадали! - І Франсіна істерично заридала. Френк Діллон перестав усміхатись.