Гаррі Поттер і напівкровний принц
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Серия: Гаррі Поттер (uk) #6
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-29-0
- Переводчик: Виктор Евгеньевич Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і напівкровний принц». Краткое содержание книги:
— Отже, якщо Рон пильнував за кімнатою на вимогу разом з Джіні й Невілом, — сказав Гаррі, обертаючись до Герміони, — то ти була…
— Біля Снейпового кабінету, — прошепотіла Герміона з блискучими від сліз очима, — удвох з Луною. Ми там стовбичили хтозна скільки, й нічого не відбувалося… ми не знали, що діється нагорі, бо Рон забрав Карту Мародера… була вже майже північ, коли в підвали примчав професор Флитвік, він щось кричав про смертежерів у замку, навряд чи він нас з Луною помітив, він просто ввірвався у Снейпів кабінет, і ми почули, як він каже Снейпові, щоб той ішов з ним, що потрібна допомога, а тоді ми почули, як щось упало, і з кабінету вискочив Снейп, і він нас побачив і… і…
— Що? — нетерпляче вигукнув Гаррі.
— Гаррі, я така дурна! — лунко прошепотіла Герміона. — Він сказав, що професорові Флитвіку стало погано, і що ми повинні побути з ним, поки він… поки він битиметься зі смертежерами…
Бона затулила від сорому обличчя й далі говорила крізь пальці приглушеним голосом.
— Ми зайшли в кабінет, щоб якось допомогти професорові Флитвіку й побачили, що він непритомний лежить на підлозі… ой, тепер це так очевидно! Снейп, мабуть, приголомшив Флитвіка, але ми, Гаррі, цього не зрозуміли, й дали Снейпові змогу втекти!
— Це не ваша вина, — заперечив Люпин. — Герміоно, якби ви не підкорилися Снейпові й не зійшли з його до роги, то він би вас з Луною вбив.
— Отож він побіг нагору, — сказав Гаррі, уявляючи, як Снейп вибігає мармуровими сходами, за спиною в нього, як завжди, розвівається чорна мантія, і як він на ходу виймає чарівну паличку, — і знайшов, де точиться бій…
— Ми були в скрутному становищі і програвали битву, — глухо пояснила Тонкс. — Ґіббона ми знищили, але всі інші смертежери готові були битися не на життя, а на смерть. Невіла поранило. На Білла напав Ґрейбек… було темно… скрізь шугали закляття… Мелфой зник — мабуть, вислизнув і піднявся на вежу… за ним кинулося ще кілька смертежерів, і один з них заблокував за собою сходи якимось закляттям… Невіл туди побіг, але його підкинуло вгору…
— Ми не могли прорватися, — додав Рон, — а той здоровило-смертежер і далі стріляв на всі боки закляттями, які відбивалися від стін і лише чудом не влучали в нас…
— А тоді з’явився Снейп, — сказала Тонкс, — а потім знову зник…
— Я бачила, як він біг до нас, але в мене ледь не влучило закляття величезного смертежера, тож я ухилилася й втратила його з очей, — пояснила Джіні.
— А я бачив, як він проскочив повз бар’єр закляття, наче й не було жодної перешкоди, — додав Люпин. — Я кинувся за ним, але мене віджбурнуло, як і Невіла…
— Мабуть, він знав якесь невідоме нам закляття, — прошепотіла Макґонеґел. — Зрештою, він викладав захист від темних мистецтв… я хибно припустила, що він женеться за тими смертежерами, що повтікали на вежу…
— А він і гнався, — розлючено сказав Гаррі, — тільки щоб їм допомогти, а не щоб зупинити… думаю, проникати крізь бар’єр помагала Чорна Мітка… а що було, коли він повернувся?
— Той величезний смертежер саме метнув закляття, яке обвалило стелю й заодно розблокувало сходи, — пояснив Люпин. — Ми всі кинулися туди… принаймні ті, хто ще тримався на ногах… і тут з цього стовпа пилюки вибігає Снейп разом з хлопцем… ясно, що ми на них не нападали…
— Ми їх пропустили, — пробубоніла Тонкс, — ми думали, що за ними женуться смертежери… а наступної миті таки з’явилися смертежери і Ґрейбек, і знову почалася битва… здається, Снейп щось крикнув, але не знаю, що саме…
— Він крикнув: «Кінець», — сказав Гаррі. — Бо він виконав своє завдання.
Усі замовкли. Плач Фенікса й досі відлунював десь над темним подвір’ям. Той спів бринів у повітрі, а в голові у Гаррі виникали непрохані й неочікувані думки… чи вже забрали з-під вежі Дамблдорове тіло? Що буде далі? Де його поховають? Він міцно стиснув у кишенях кулаки. Відчув кісточками пальців правої руки холодний доторк маленького фальшивого горокракса.
Лікарняні двері раптом відчинилися, І всі аж підскочили: в палату ввірвалися містер і місіс Візлі, а за ними Флер, чарівне личко якої перекосилося від жаху.
— Молі… Артуре… — поспіхом привітала їх професорка Макґонеґел, схоплюючись на ноги. — Мені так прикро…
— Білл, — прошепотіла місіс Візлі, побачивши понівечене Біллове обличчя, й метнулася повз професорку Макґонеґел до сина. — Ой Біллику!