Все королівське військо

Я збирався стати благородно багатим, бо пожав плоди злочину судді, так само як після материної смерті мав пожати плоди слабодухості Вченого Прокурора — ті гроші, які він залишив їй, коли дізнався правду й пішов собі. От і я зможу піти собі на доходи від давнього злочину судді й жити гарним, чистим, бездоганним життям десь у тих місцях, де сидиш за мармуровим столиком під смугастим тентом і п’єш вермут з чорносмородиновим лікером та содовою, а перед тобою ряхтить і мерехтить під сонцем славлена морська синява. Та я нікуди не пішов. Хоч після того, як утратив і старого, й нового батька, у мене було таке відчуття, ніби я можу вільно попливти ген-ген, як повітряна куля, коли переріжуть останню линву. Але пливти довелося б на гроші судді Ірвіна. А ті гроші, даючи мені змогу отак попливти, водночас, хоч як це парадоксально, немов припинали мене до місця. Коли вдатися до іншого порівняння, вони були неначе довгий якірний ланцюг, а сам якір загруз глибоко в мулі та водоростях давнього минулого. Може, з мого боку було й безглуздям дивитися так на свою невеличку спадщину. Може, вона нічим не різнилася від будь-якої іншої спадщини, що її дістала будь-яка інша людина. Може, й мав рацію імператор Веспасіан, коли, брязкаючи в кишені джинсів грішми з податку на пісуари, дотепно зауважив: Pecunia non olet»83.

Я нікуди не пішов, але наче випав з плину подій і сидів у своєму кабінеті чи в університетській бібліотеці, читаючи розвідки й монографії з питань оподаткування, бо мав тепер приємне, чистеньке завдання — підготувати законопроект про податки. І мене так мало обходило все довкола, що я дізнався про ту угоду вже тоді, коли вона злагодилась.

Одного вечора я прийшов в Особняк з портфелем, напакованим нотатками й таблицями, щоб обговорити дещо з Хазяїном. Та Хазяїн був не сам. Разом з ним я побачив у бібліотеці Малюка Даффі, Ласуна і, на мій подив, Гладуна Ларсона. Ласун кулився на стільці в кутку, тримаючи склянку обома руками, як тримають діти. Час від часу він делікатно одпивав зі склянки крапелиночку й за кожним разом задирав голову, мов мале курчатко, що п’є воду. Ласун не був п’яницею. Як він сам казав, боявся, що від спиртного «зд-д-да-а-дуть н-н-нерви». То було б справді жахливо, якби в Ласуна так здали нерви, що він не зміг би з першого ж пострілу розбити підкинуту вгору баночку від джему чи втерти носа мулові заднім крилом чорного «кадилака». Що ж до Даффі, то він, звісно, був п’яницею, але того вечора не пив. Він вочевидь не мав настрою пити, хоча навіть з першого погляду можна було помітити й те, як він тішиться своїм успіхом, і те, як йому мулько стояти на видноті перед великою шкіряною канапою. Мулько йому було почасти й тому, що Хазяїн пив, і пив добряче. Бо коли Хазяїн пив по-справжньому, ті гальма, що не дуже стримували його язик і в тверезому стані, зовсім виходили з ладу. А того вечора він пив добряче. І скидалося на те, що барометр невпинно падає і вже чути перший подих бурі. Хазяїн розвалився на шкіряній канапі, а на підлозі, поруч з його зібганим піджаком і черевиками, стояла карафа з водою, пляшка і ваза з льодом. Коли він брався до цього діла серйозно, то завжди скидав черевики. Оце й тепер був п’яний до шкарпеток. У пляшці залишалося вже небагато.