Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Потім, піднявши одну ногу, застигав у зовсім немислимій для нього позі, і зал голосно рахував:
— Десять! Двадцять! Тридцять!
Деякі з борців могли вистояти так до трьох хвилин.
А потім вони зіштовхувалися з гуркотом кам’яних стін і, скрегочучи зубами, намагалися виштовхнути один одного за межі солом’яного кола.
Ліліпути (дев’яносто п’ять кілограмів) боролися з велетнями (два з половиною центнери).
Ліліпути зійшли з дистанції ще до чвертьфіналів. Носилки, скручені шиї, висолоплені язики.
А велетні продовжували зіштовхуватися один з одним. Дзвінкі удари по величезній спині, носилки, санітари, які синіють від натуги.
Нове посипання сіллю з ритуальних ковшів. Непроникні обличчя. Зібране в пучки волосся. Нові сутички.
Розбігтися, вдарити виставленою вбік рукою — і повалити супротивника на спину.
І вся зала в захваті гула:
— Ва-а-а!!!
Чи схопити за ногу-колону й перекинути його через себе.
Років сім тому ми з Дмитром були на показових виступах сумоторі й американських кетчерів. Останні не змогли перемогти навіть тоді, коли їх почали виставляти по троє проти одного товстуна, схожого на Будду, який узявся воювати.
— Треба було виставити Сашка, — вирішили ми тоді.
— Мене? — перепитав він, почувши нашу ідею і задумавшись. — Повитрушувати з них жир? Не хочу.
Але одного разу в якомусь із місцевих ресторанів йому все-таки довелося битися з борцем сумо, який спробував змусити його поводитися трохи тихіше. Обмінявшись десятком лайок (здогадайтеся, хто говорив японською мовою, а хто посилав подалі «нормальною», українською), вони кинулися один на одного.
Гуркіт зіткнення — удар витягнутої руки через груди, удар кулака в і без того пласке обличчя. І… і… і… впав сумоїст. Залишаючи за собою на мить завислу в повітрі дугу з кривавих бризок та уламків зубної емалі.
Ми жили тут так давно, і з нами тут відбулося стільки різних історій…
Але на своєму земляному рингу ці хлопці бачилися дуже й дуже грізними.
Сумоторі — борець сумо (буквально: «той, хто займається сумо»). Середня вага сумоторі — 160–180 кілограмів.
— І скільки ми виграли? — запитала Маринка.
— Майже сто тисяч, — сказав Дмитро, який робив ставки разом із нею.
— Доларів?!
— Єн.
— А… Дріб’язок.
Чи:
— А чому Юкіко постійно мовчить?
— Тут так заведено.
— У сенсі?
— Жінка повинна мовчати.
— Кожна?
— Майже.
— І я теж?
— Ні. Ти можеш говорити.
— Спасибі.
Тянко — будь-яка їжа борця сумо. Класичний рецепт — овочі, жирне м’ясо, боби, перець і сіль. Усе готується до консистенції густого супу, який їдять, запиваючи саке. Сумоторі їсть, поки не відчує болю в шлунку. Перший прийом їжі відбувається об одинадцятій годині ранку, після трьох годин тренувань. Останній — безпосередньо перед сном.
У перше наше відвідування японського ресторану Марина здивувала нас знанням японської мови, назвавши кухаря, який жонглював тесаками, «люб’язним» і досить правильно, майже без акценту, подякувала йому «за вишукану радість шляхетної ситості».
— Палички, — сказав Сашко, — тримають так.
— Я знаю, — посміхнулася Маринка і, обернувшись до мене, додала: — Адже я готувалася п’ять років, перш ніж до тебе приїхати. Ти оцінив?
«П’ять років, — подумав я. — П’ять років… А я… Що ж я робив п’ять років тому?»
Невеликий річковий пароплав віз нас крізь мряку.
— А чому ти не питаєш, як там мама? — поцікавилась Марина.
— Не знаю, — відповів я. — А треба?
— Звичайно, ні.
А Сашко, кутаючись у ковдру, взяту ним у рятувальній шлюпці, запитав:
— Не змерзла?
— Я? — посміхнулася Маринка. — Дядьку Сашко, а випиймо саке.
— Це як тато скаже.
— Нізащо, — сказав я.
— Так я й думала…
Ми побували в Хіросімі.
— Тут скинули бомбу.
— А в Україні вибухнув Чорнобиль, — сказала Марина.
Ми сиділи на лавках крихітних амфітеатрів саду каміння, і Дмитро намагався пояснити:
— Вони (японці) вважають, ніби народжуються для того, щоб розібратися в собі. Життя — як зупинка на шляху між «сьогоденням», яке вже було, і «сьогоденням», яке прийде…
— І про це розмірковують, дивлячись на ці каменюки? — запитала Марина.